Чтение онлайн

Оксана. Яка ж ви є щи­ра ду­ша, яка ви є щи­ра лю­ди­на! Тільки те­пер я об цім довіда­лась. Я вже не знаю, як вас най­лагідніше зве­ли­чать. Бра­ти­ку лю­бий, бра­ти­ку до­ро­гий!

Горнов. Це сло­во свя­те! Так, ста­ло буть, сест­ра?

Оксана. Щи­ра і вірна!

Горнов. За­хо­вай­мо ж, сест­ро, цей завіт в сер­цях на­ших гли­бо­ко! Так, ста­ло буть, йде­мо на бо­ротьбу і пра­цю не з підор­ва­ни­ми си­ла­ми, а з ве­се­лим посміхом на ус­тах, з сер­ця­ми, пов­ни­ми свя­тої віри і надії!

Всі. І бог нам до­по­мо­же!..

Завіса

Село. Наліво­руч ха­та За­ва­ди.

Текля і Со­ломія.

Соломія. Не спор, сест­рич­ко! Вже я доб­ре знаю, що йо­го зак­ру­тять. Та то ж щод­ня пані й пан гри­зуть йо­му, сер­деш­но­му, го­ло­ву і од­ним ли­цем на­мог­ли­ся і оже­нись, ка­жуть, на рівні, то ми тобі й сло­ва упо­пе­рек не ска­же­мо.

Текля. Тут сло­ва­ми нічо­го не вдієш.

Соломія. А що вже він спе­ре­чав­ся, що вже спо­рив і нарікав! І ма­ло не пла­кав. От єй-бо­гу, що прав­да!

Текля. Засіла йо­му Ок­са­на у печінки. Нев­же ж він ніко­ли те­бе не зачіпав?

Соломія. Ба ні, він ба­ла­ка зо мною, але щоб по­жар­ту­ва­ти, то в нього цього і на думці не­ма.

Текля. Див­но! Тад­же ти з ли­ця кра­ща від Ок­са­ни! Ну, вже я б відлу­чи­ла йо­го від неї.

Соломія. Годі-бо тобі богз­на-що ви­га­ду­ва­ти! Ти ска­жи мені кра­ще, об чім то ти з па­нею ра­ди­лась?

Текля. Та там… (Убік). Так би я тобі й ска­за­ла. (Го­лос­но). Не­хай опісля са­ма довідаєшся.

Соломія. А прав­да, пан­ноч­ка гар­ненька?

Текля. Ото па­ни­чеві па­ра!

Соломія. І де во­на та­ка хо­ро­ша вро­ди­лась? Ніжна-ніжна, не­на­че з вос­ку зліпле­на. Ко­ли б це па­нич на­го­див­ся, я б йо­му за­раз шеп­ну­ла. От єй-бо­гу, що прав­да.

Текля. Чи ти не здуріла? Та як тільки ти сло­во пис­неш, то я та­ко­го нап­ле­ту на те­бе твоєму Ха­ри­то­нові, що він бу­де жа­ха­тись те­бе, як чу­ми!

Соломія (з ля­ком). І не гріх тобі?

Текля. Зваж, ко­го більш шко­да, чи Ха­ри­то­на, чи… То-то ж бо і є! Так сьогодні, ка­жеш, сподіва­ються па­ни­ча до­до­му?

Соломія. Сьогодні ж, сьогодні. Оце пе­ре­чу­ли від ко­гось, що вве­чері прибіжить, так те­пер й розісла­ли нас на всі шля­хи: ме­не, Зіньку, Матвія, щоб, ста­ло буть, кот­ре з нас пос­те­ре­же йо­го, щоб бігли на­суп­ро­ти і щоб він яко­мо­га поспішав до­до­му, пев­но, бо­яться, щоб він ча­сом не забіг на яку хви­ли­ну до Ок­са­ни… Ох, ко­ли б же мені та й не зустріти йо­го!

Текля. Чо­му ж то так?..

Соломія. Бо я, ма­буть, не зумію збре­ха­ти. Як поч­не ви­пи­ту­ва­ти, ко­ли зас­лаб­ли, та як, і що? То я зра­зу усе й ви­яв­лю.

Текля. Та й дур­на ти яка! А ти не ди­вись йо­му в вічі; як ка­за­ти­меш, то хо­вай ли­це. Ме­не б пос­ла­ли, я б йо­му на­го­во­ри­ла.

Соломія. Ох, тре­ба ж вже бігти на той шлях.

Текля. Гля­ди ж, Со­ломіє! Пам'ятай Ха­ри­то­на!

Соломія. Ох, пам'ята­ти­му ж, сест­рич­ко! Не бійся, вже як-не­будь та виб­ре­шусь. От єй-бо­гу, що прав­да. (Ухо­дить).

Текля (одна). Най­кра­ща пос­лу­га з дур­них. Що ж би тут та­ке вдіяти? Що при­га­да­ти, щоб па­нич відсах­нув­ся від Ок­са­ни? Як тілько спа­де мені на дум­ку, що во­на та­ка ж ре­па­на му­жич­ка, як і я, та зро­биться па­нею, то так ме­не й за­пе­че. Пев­но, що во­на відьомсько­го код­ла і що во­на па­ни­ча якимсь зіллям при­ча­ру­ва­ла. Бо що в неї хо­ро­шо­го? Ні з ли­ця, ні з рос­ту. Та їй до ме­не, як курці до па­ви! Го­рить моє сер­це на неї. Пані обіщала мені да­ти аж півто­рас­та рублів, як­що зумію по­ро­би­ти та­ке Ок­сані, щоб во­на па­ни­чеві ос­то­гид­ла… А я б її радніша струїти, бісо­ву тінь, за те, що во­на ко­лись обрек­ла ме­не пе­ред цілим па­ру­боцт­вом. Од­ним тілько сло­вом обріза­ла. Чи не в жидів, ка­же, ти нав­чи­лась- при­ти­ра­ти бу­ря­ком що­ки? Па­руб­ки ухо­пи­ли ме­не за ру­ки, стер­ли свит­ка­ми крас­ку. Ще відтоді сер­це моє лю­тує.

Оксана. Здрас­туй, Тек­ле!

Текля. Здрас­туй­те - не зас­туй­те! Спа­сибі, привіта­лись, до­ки ще зовсім не за­пи­ша­лись.

Оксана. Ти, ли­бонь, гніваєшся на ме­не?

Текля. Ба ні! А хоч би й гніва­лась, то вам яка пе­чаль?

Оксана. А я вже так ску­чи­ла за дівча­та­ми і оце ду­ма­ла на ву­ли­цю піти.

Текля. Справді? О, спа­сибі ж вам, хоч раз на рік і про нас, прос­тих, зга­да­ли.

Оксана. Прав­да, що я не час­то бу­ваю на ву­лиці, бо ро­бо­ти, сест­рич­ко, ба­га­то на моїх ру­ках. Са­ма знаєш, що ха­зяй­ст­веч­ко у нас сла­ва Гос­по­деві; а що ж, од­на у батька, як па­лець, і в хаті, і в подвір'ї. А сьогодні, сест­рич­ко, так чо­гось мені скуч­но ста­ло.

Текля. Ста­ло буть, вже вво­лю на­чи­та­ли­ся і на­пи­са­ли­ся?

Оксана. З якої ж це речі мені ви­каєш? Чи я тобі тітка, чи дя­ди­на?

Текля. А як же я вам мо­жу ка­за­ти "ти", ко­ли ви ба­риш­ня?

Оксана. Ли­хо з то­бою! Ска­жи, за віщо ти гніваєшся?

Текля. А бу­ря­ки у вас ро­ди­ли цього ро­ку?

Оксана. Що та­ке?

Текля. Зос­та­вай­тесь здо­ро­венькі, ва­ше ви­со­ко­мордіє. (Пішла).

Оксана. Та ну-бо не ду­ри, Тек­ле! Чуд­на дівка! З чо­го во­на раз по раз лю­тує так, як зо мною зустрінеться? Лю­туй собі, го­луб­ко, скільки хо­чеш, мені бай­ду­же. Не вид­ко. Чи вже ж і сьогодні не приїде?.. Ска­зав же - у се­ре­ду вер­нусь, а вже і чет­вер, і п'ятни­ця ми­ну­ла. Сьогодні вже і неділя, а йо­го не­ма. Див­но це мені і ніби аж страш­но. Ніко­ли ж, як не при­га­даю, не трап­ля­лось ще так, щоб як ска­зав він, що тоді-то при­бу­де, та не до­дер­жав сло­ва. Хіба, бу­ло, спізниться на який час. А це ж сім день. Що ж за при­го­да тра­пи­лась? Що зо мною діється, то я й не зро­зумію! Які ми дурні, за­ко­хані дівча­та, які ми бо­жевільні! Та хоч би й я: са­ма доб­рохіть і мов нав­мис­не по­ло­хаю своє сер­це. Не ба­чи­ла ж я Бо­ри­са два ро­ки, то ж два ро­ки - не сім день? Два ро­ки не ба­чи­ла йо­го, і не страж­да­ла ж, і свої дум­ки не труїла са­мохітною зра­дою, а те­пер, ко­ли він мій, ко­ли я влас­ни­ми ус­та­ми ви­мо­ви­ла пе­ред ним свою ду­шу і ніби влас­ни­ми ру­ка­ми відда­ла йо­му своє сер­це, я зав­даю собі стра­шен­них мук! І справді, які ми дурні, за­ко­хані дівча­та! Чи, мо­же, я та­ка заздрісна у ко­ханні? Чо­го ж перш ніко­ли мені і на дум­ку не спа­да­ло, щоб йо­го рев­ну­ва­ти чи не довіря­ти йо­му? А те­пер я ніби хо­чу, щоб він не­одрізно сидів по­руч зо мною, ніби хо­чу ви­див­ля­тись в йо­го любі очі, слу­ха­ти "йо­го пал­ку річ. І від чо­го ми, за­ко­хані дівча­та, на­одинці такі ба­ла­кучі? Улес­на мо­ва здається нам та­кою блис­ку­чою, кра­сот­ня­вою. А ко­ли б це з'явив­ся не­на­ро­ком пе­ред очи­ма, за­мовк­ли б ус­та, мо­ва та кра­сот­ня, мов вих­ром, вивіялась би з пам'яті. А мо­же, він вивіряє ме­не, че­рез те не їде? Та хіба ж ще не все ска­за­ли мої очі, моє сер­це, мої ус­та? Ох, бідна бу­ла, ма­буть, та мо­ва, не­ви­разні бу­ли пог­ля­ди, не­чут­ко і не­чу­ло би­ло­ся моє сер­це. (Ди­виться за лаш­тун­ки). Бо­рис? Він, він, мій лю­бий! Це ж він, мій орел си­зок­ри­лий! Он­деч­ки і поб­ра­тим лу­ка­вий з ним. Ох сер­це ж моє, яке ти щас­ли­ве! По­ра, по­ра вам по­ка­за­ти свої ясні очі! Чо­го ж то він так поспіша? Ага, вис­ко­чи­ли! Що ж це він ми­нає на­шу ха­ту? Поїхав! Ні, це щось див­но! Що ж ото ще третє поїха­ло з ним, якась не жінка, дівчи­на.

Входить Гордій.

Гордій. Доб­ри­вечір, ба­риш­ня! Поз­вольте вам ре­ке­мен­до­вать се­бя.

Оксана. З якої речі ти ме­не ба­риш­нею зве­ли­чав?

Гордій. А как же іна­че, ког­да ви пу­кет з бєлих роз. І ета­кую кра­сот­ку хо­чет от­вер­тать? Вди­ви­тельно! А ви міня поз­на­ли?.. Гордій Ми­ки­то­вич.

Оксана. Торік, здається, я ба­чи­ла те­бе в го­роді.