Чтение онлайн

Степан. А що ж, у вас співа­ють па­руб­ки, як збе­руться на ву­ли­цю?

Гордій. Слу­чається, только у нас нєт па­руб­ков, а усе ка­ва­ле­ри.

Парубки. Ану заспівай якої, мо­же б, ми пе­рей­ня­ли.

Гордій. У нас на тве­ре­зую но­гу не по­ют.

Охрім. Ач який, звик до мо­го­ричів.

Гордій. Пой­дьом в пи­тей­ний, я сам вас вго­щу.

Парубки. Та ну-бо заспівай!..

Гордій. Не пой­мьотє ви ро­манц! Ну вот вам, напримєр:

Охрім. Та це чорт батька зна яка.

Парубки. Ти заспівай нам сал­дацької.

Гордій. Важ­на ку­мерція! Ти їм бла­го­род­ную, а они сал­дацьку. Вот вже не­да­ром ска­за­но про де­ре­венських хох­лов, што ма­зе­пи!

Охрім. Ти-бо не будь тим, що морк­ву риє!

1-й па­ру­бок. Ко­ли з то­бою по честі, то ти не ро­би по-песьки.

2-й па­ру­бок. Гля­ди, щоб ча­сом не підбор­ка­ли ми тобі оції ка­ца­вей­ки!

3-й парубок. Та й плюнд­ри щоб не трісну­ли ниж­че по­яса.

Степан. У, вже й розг­ри­ма­лись! Ну і чо­го ви на нього опу­ди­лись? І не со­ром вам? Хіба не ба­чи­те, що він навіки дур­ний?

Гордій. Нєт, ка­жет­ся так, што я не ду­рак.

Степан. Мов­чи, бо би­ти­муть! У нас, брат, по-прос­то­му, так од­ду­ба­сять, що аж пір'я си­па­ти­меться.

Гордій. Ну, пусть я бу­ду ду­рак, но і ви не во­чень вум­ниє.

Степан. Ану, брат­ця, гай­да на ву­ли­цю, ходім, дівча­та, бо сьогодні вже па­ни­ча не по­ба­чи­те.

Дівчата. Він-та­ки нам і потрібний!

Степан. Та вже нічо­го, нічо­го! Дру­гий тиж­день, як па­нич приїхав до­до­му, а во­ни, сер­дешні, аж по­па­ру не знай­дуть.

Текля. Не­хай вже Ок­са­на витріща на нього свої баньки.

Охрім. От­же бу­ла дівка як дівка, до­ки мов­ча­ла, а це вже зно­ву чор­тя­ка штрик­нув у реб­ро.

Гордій. Вот з па­ни­чем так я мо­гу нікото­рий по-ря­доч­ний раз­го­вор. На­до будєт єму ре­ко­мен­до­вать ме­ня.

Охрім. Нав­ряд, щоб він зай­шов в па­тя­ки з та­ким ро­зум­ним дур­нем.

Гордій. Ми знаєм, што знаєм, а я ма­ло внімаю обра­щенія на ваші глу­пие анек­до­ти - вот што! Вот хотєл вас по­пош­ту­вать нас­то­ящим ту­рецьким та­ба­ком, а те­пер по­ню­хаєте.

Охрім. Мо­же, ко­ло ту­рецько­го ле­жав?

Гордій. Вєрную прав­ду го­во­рю, што ту­рецький на-сто­ящий, чес­ноє сло­во, восєм копєєк чверт­ка.

Охрім. Так дай поп­ро­бу­вать!

Гордій. За­чем міня оби­жаєте і да­же ду­ра­ком на­зи­ваєте?

Охрім. Тю, він вже і розгнівав­ся! Дивіться, братці, то ж ми у шут­ки.

Гордій. По­ря­дош­ние шут­ки, што чуть до інте­рес­но­го шкан­да­лю не дош­ло.

Степан. Справді, доб­рий та­бак! (Ку­ре).

Гордій. А з ка­ко­во же ре­зон­ту я бу­ду об­ма­ни­вать? От­же тут і ціна на­пи­са­на.

Охрім. Дай сю­ди, я про­чи­таю.

Парубки. Ти-та­ки і тя­миш?

Охрім. Мій же дід був гра­мот­ний, а батько дрю­кова­ний… (Чи­та). Ти­ся­ча вісімсот, звер­ху ста­рий чорт. В го­роді Па­рижі, в Во­ро­новій поб­ли­же, сіла со­ба­ка на вов­ка, та бо­ялась злізти, бо вовк хотів її з'їсти… Амінь!" (Схо­вав та­бак).

Гордій. Ку­ди ж ти та­бак зап­ря­тал?

Охрім. В ки­ше­ню. Твоя, мо­же, про­дер­та, а в мене ціла.

Гордій. Вот так мо­шенст­во!

Текля. От як­би по­нес­ли той папір до Ок­са­ни, то та б кра­ще про­чи­та­ла.

Степан. О, та б про­чи­та­ла! Ок­са­ну доб­ре па­нич нав­чив гра­мо­ти.

Текля. Нав­чив і до ро­зу­му довів. А во­на те­пер хо­де, як та про­ява, та ко­сою світе!

Охрім. Вже Ок­са­ну вхо­пи­ла на зу­бок?

Степан. Гля­ди, щоб ча­сом тобі не засвіти­ло очах!

Текля. Ов­ва!

Степан. Не ов­ва­кай! Ти пле­щи про ко­го іншог а про Ок­са­ну ні пис­ни.

Текля. Я своїми очи­ма ба­чи­ла, як во­на на тім ти жні плоскінь ви­би­ра­ла, та все ви­хи­лю­ва­ла­ся, та за пояс­ни­цю ха­па­ла­ся.

Степан. Слу­хай, Тек­ле, я пло­хий-пло­хий, ну, як роз­лю­ту­юсь, то й чорт мені не сват.

Текля. Знаю я, що й тобі Ок­са­на за­па­ла в око, че­рез те ти те­пер і зас­ту­паєшся за неї.

Степан. Про ме­не… не про ме­не йшла річ, а це діло не твоєї па­рафії. А за Ок­са­ну я кож­но­му в'язи вкру­чу!..

Парубок. Ну, кож­но­му, чи не ду­же ба­га­то бу­де.

Степан. Я го­ло­вою за неї одвічаю.

Охрім. Стри­вай, Сте­па­не, не га­ря­чись! Прав­да, бра­ти­ку, як оли­ва, на­верх спли­ва. Ти на­тя­каєш, Тек­ле, на те, що, ста­ло бить, Ок­са­на важ­ка? Доб­ре! Ад­же ж ми, що отут стоїмо, знаємо, що па­нич вже два ро­ки не приїздив до­до­му.

Текля. Так я за­пев­не знаю, знаю, що…

Степан. Що слід тобі гу­би по­би­ти!.. Ну, не ідол­ка ти?..

Текля. Що ж він - візьме її, чи як?

Степан. Там вже чи по­бе­руться во­ни, чи ні, інша річ. Ти б по­ду­ма­ла хоч би те, що чо­го б то­му па­ни­чеві хо­ди­ти до Ок­са­ни се­ред біло­го дня, на очах у лю­дей, ко­ли б що, мо­же, бу­ло у йо­го на думці.

Гордій. Вот ето так вєрная прав­да! У нас у го­роді ежелі єсть ка­кая ко­мерція про­меж ка­ва­ле­ра з ба­ришнею, так завсігда еті діла поз­но вно­че, по­то­му дньом глав­ноє - ам­биція.