Чтение онлайн

Горнов. Що ніч! День, по-моєму, кра­щий. Та то ж ку­ди не спог­ля­неш, скрізь ча­рує і за­ко­хує тобі очі розкішна при­ро­да.

Максим. Все то від бо­га! А, ко­неш­но, день кр щий.

Горнов. Ста­неш у обідню по­ру по­се­ред по­ля: сонеч­ко припіка, а над го­ло­вою і навк­ру­ги спів і ще­бе­тан­ня, ви­ляс­ку­ван­ня, стогін і сміх. А ніби там сум і весілля по­би­лись об зак­лад і на­ма­га­ються пе­ре­ва­жить од­но дру­го­го. І ба­чиш ти, і чуєш, як кож­на пта­шеч­ка, кож­на ку­зоч­ка, навіть ко­маш­ка ма­ненька нез­ро­зумілою, але чарівною піснею хва­лить бо­жий мир, ко­ха­ючись у йо­го теплі… Чи так, Мак­си­ме?

Максим. Це так, імен­но, що так!

Горнов. По­ра вже до­до­му, бо я й справді скоро чха­ти­му.

Максим. А по­ра, по­ра, бо ніч, мов­ляв, не жде. А мені ще тре­ба до світа вста­ва­ти та за ко­су прий­ма­тись, там тре­ба ви­ко­сить осьмуш­ку яч­ме­ню шин­ка­реві.

Борис. За по­зи­ку?

Максим. За про­цент, чо­ти­ри кар­бо­ванці по­зи­чив у нього во­се­ни, так це за про­цент.

Борис. Це здирст­во!

Горнов. Ні, це по­езія! По­жи­веш на селі та й поба­чиш. Отоді-то вже за­пев­не довідаєшся, що кра­ще: чи ніч з жаб'ячим ква­кан­ням, чи…

Максим. Яка їм, мов­ляв, пра­ця за батьківськім пле­чи­ма?

Борис. А ви ду­маєте, що я цілий вік сидіти­му ди­ви­ти­мусь, як другі на ме­не роб­лять?

Максим. А чо­му б не сидіти?

Борис. Ні, це встид бу­ло б мені. Я, щоб ви зналі на­ва­жив­ся спро­бу­ва­ти уся­ку тяж­ку ро­бо­ту зад­ля того, щоб на влас­них пле­чах зва­жи­ти усю ту ва­гу й працю, під кот­рою зги­нається наш хлібо­роб.

Максим. Да­ле­ко заїха­ли! Не сил­куй­тесь, шкода і за­хо­ду, не здо­лаєте.

Борис. Піймав не піймав, а пог­наться мож­на.

Мак­сим. Хіба! Во­но, мо­же, спер­шу і зціка­виться, а далі ос­то­гид­не.

Борис. По­ба­чи­мо!

Максим. І як то мож­на чо­ловікові непризвичайно­му?

Горнов. Дай, бо­же, на­шо­му те­ляті та вов­ка з'їсти!

Мак­сим. О, щоб вас, спер­шу ж тре­ба йо­го пійма­ти, а з'їсти, мов­ляв, не шту­ка.

Горнов. Он так я вже чо­ти­ри ро­ки лов­лю то­го вовка на угон­ках, та ніяк за в'язи не вхоп­лю. А от як спро­мо­жусь ски­ну­ти з шиї двад­цять ти­сяч дов­гу…

Мак­сим. Двад­цять ти­сяч? Су­ма!

Гор­нов. Бу­ло більш, це вже тілько реш­та.

Мак­сим. Як же ви та­ку си­лу за­че­пи­ли?..

Гор­нов. Не я за­че­пив, а опіку­ни. Ба­чи­те, до­ки я вчив­ся та в книж­ку за­див­ляв­ся, а опіку­ни мої як за­ха­зяй­ну­ва­ли, та й до­ха­зяй­ну­ва­лись до то­го, що ма­ло-ма­ло не упек­ли землі з акціону.

Мак­сим. Як то з акціону?

Горнов. Ста­ло буть, з мо­лот­ка. Та жиди ви­ря­ту­ва­ли мене.

Мак­сим. Жиди? Скажіть, го­луб­чи­ку, без жида ныде не обыйдеться. Як же це?..

Гор­нов. Пла­тю про­цен­ти, от і все. До ко­го не ки­дав­ся з на­ших за по­зи­кою, всі тілько по­ра­ду да­ють. От, бра­ту­хо, як піде­мо завт­ра до ме­не, по­ба­чиш мою шко­лу. Які є ро­зумні хлоп­чи­ки! Ду­ша радіє, див­ля­чись на той розкішний пер­воцвіт.

Максим. Вчи­ли й ме­не змо­ло­ду на ки­лор­неті гра­ти, як це, ка­жу, у нас у скар­бу бу­ла своя ка­пелія. Ба­га­то ло­зи зоп­су­ва­ли на моїй шкурі, смуг та цур­палків до біса на тілі по­зос­та­ва­лось, а я та­ки як за­тяв­ся од­ним ли­цем, не хо­чу та й не хо­чу… Ну, про­ща­вай­те до яко­го ча­су. Он во­но що, те­пер вже й справді по­ра до­до­му, бо, ли­бонь, ви ко­мусь іншо­му більше у при­годі ста­не­те.

Борис. Що ви ка­же­те?

Максим. Та то я… Ба­чи­те, я іноді зос­та­ру та­ке пле­ту, що й сам до­ку­пи не збе­ру.

Горнов співа.

Вже й во­да, мов­ляв, ско­ро зас­не. Отже дівчи­на, то й до зорі очей не зап­лю­щує, все жда­ти­ме чор­ноб­ри­во­го.

Бо­рис. Яка дівчи­на?

Максим. Моя ста­ренька, це ж я свою ста­ру зо­зу­леньку. От­же я й не вмію по-ва­шо­му чо­лом­ка­тись! Як здав­лю білу та пух­лу руч­ку, то щоб ча­сом, бу­ва, не розгніва­лись. Ач, яка ви­ко­ха­на… (Розг­ля­да Бо­ри­сову ру­ку). Шко­да з та­ки­ми ру­ка­ми до плу­га. (До Гор­но­ва). Що ж, вже й з ва­ми чо­лом­ка­тись, чи як?

Горнов. А зви­чай­но!

Максим (по­дає ру­ку). Оця ру­ка тро­хи на му­жи­чу ски­дається, кістля­ва та в пу­хи­рях. Ну, спа­сибі вам, що ви не гор­дуєте на­шим бра­том си­во­ла­пим, як, бу­ло, ста­рий пан нас ве­ли­ча­ють.

Борис і Гор­нов. Спа­сибі і вам!

Борис. При­ходьте ж у ту неділю, та раніш.

Максим. Доб­ре, прий­ду. (Пішов).

Оксана (вхо­де). І не ди­во? Я й чую, що ба­ла­кають, та ніяк не роз­бе­ру, хто і з ким? Аж це ось хто!

Горнов. Дав­ненько ми з ва­ми не ба­чи­лись.

Оксана. Хоч би одвіда­ли, і не со­ром вам? То бу­ло ма­ло не що бо­жо­го дня приїздять, а це вже зовсім ме­не відцу­ра­лись. Хоч би забігли за книж­ка­ми, що по­на­да­ва­ли. Я вже їх всі пе­ре­чи­та­ла.

Горнов. Ніко­ли бу­ло, ро­бо­ча по­ра. Та на­що нам вже і одвіду­ва­ти? Ко­ли вже кращі від нас приїха­ли, то ми й не ри­паємось. Чи не по те­лят­ко ви оце іде­те?

Оксана. По яке там те­лят­ко?..

Горнов. Та це ж у інших дівчат та­ка од­мо­ва, що як зустрінеться з па­руб­ка­ми, то за­раз і ка­же: "Те­ля­ток шу­каю".

Оксана. Ні, я ко­го шу­ка­ла, то­го й знай­шла.

Горнов. Тоб­то ме­не?

Оксана. Та й вас.

Горнов. А ко­го більш ба­жа­лось ба­чи­ти?

Оксана. Поч­не­те дра­ту­ва­ти. Обох од­на­ковісінько.