Чтение онлайн

Борис. А ми оце, Ок­са­но, ду­ма­ли до те­бе зай­ти.

Оксана. Ма­буть! Чую, го­мо­нять та й го­мо­нять, та все на однім місці, ще хтось по­чав і співа­ти.

Горнов. То я про­бу­вав го­ло­са. А прав­да, чу­до­вий го­лос, усі жа­би за­мовк­ли і в ку­шир по­хо­ва­лись, як за­чу­ли. Що ж та­тусь ваш, до­ма?

Оксана. Ні, не­ма. Пішли з яте­ра­ми по ри­бу.

Борис. Це шко­да.

Оксана. А хіба як батька не­ма до­ма, то й у ха­ту не мож­на зай­ти?

Горнов. Уночі? А по­говір, а людське па­ще­ку­ван­ня?

Оксана. Пев­но, вже й так то­го по­го­во­ру, що вже більш і ніку­ди.

Горнов. І вам це нічо­го?

Оксана. Це вже моя пе­чаль. А вас, Вла­ди­мир Пет­ро­вич, і пізна­ти не мож­на, бо­ро­ду за­пус­ти­ли.

Горнов. На­ва­жив­ся вже, ба­чи­те, у діди за­пи­са­тись. (Чха). Оту­ди! Я ж ка­зав.

Борис. Шпич­ка в ніс.

Горнов. Хай тобі біс! Ну годі або­що. Ну дай­те ж, Ок­са­но, на­ди­ви­тись на вас! Дав­ненько, дав­ненько не ба­чи­лись: змарніла…

Оксана. Та годі-бо вам вдив­ля­тись, ще згла­зи­те.

Горнов. На те бог дав мені очі, щоб за­ко­ху­ва­тись тим, що кра­сує пог­ляд.

Оксана. Цеб­то я та­ка кра­су­ля?

Горнов. А то ж і ні? Щоб ви зна­ли!

Оксана. Ну, годі вам вже шут­ку­ва­ти!..

Горнов. Тут не шут­ка, бо я маю вам ска­за­ти щось та­ке, що й во­рож­ка б не вга­да­ла.

Оксана. Ціка­во.

Горнов. Во­но б і дав­но вже на­ле­жа­ло вам про це довіда­тись. Слу­хай­те ж: сьогодні я вже вкінець пе­ре­ко­нав­ся, що Бо­рис у вас душі не чує.

Оксана. Цього-то вже зовсім не слід ка­за­ти. Мож­на шутку­ва­ти, а це вже… Що во­ни, спа­сибі їм, ме­не жа­лу­ють…

Борис. Тілько жа­лую?

Оксана. А більш нічо­го не по­вин­но бу­ти, і не слід, і не до речі.

Горнов (ди­виться за лаш­тун­ки). От­же й справді, па­ра ка­чок при­летіла. (Побіг).

Борис. Ти ме­не б'єш у сер­це цією од­повіддю.

Оксана. Ко­ли що й розцвіта у серці, то так во­но не­хай собі і заг­лу­шиться.

Борис. Ні, Ок­са­но, не заг­лу­шу я в своїм серці тієї ро­же­вої квітки, що так лю­бо і розкішно розцвітає.

Оксана. Му­сить зав'яну­ти. Не слід ви­ли­ва­ти у сло­во ми­мо­ле­точ­ний рай душі, бо те сло­во вле­тить в ухо тій лю­дині, кот­ра по­вин­на бо­ятись йо­го як смерті.

Борис. Де ж та смерть?

Оксана. Як де? У вашій оцій мові. Жа­лу­ва­ли ви ме­не до цього ча­су, і я бу­ла щас­ли­ва. Не одіймай­те ж у ме­не тієї лас­ки.

Борис. Ко­ли ми лю­би­мо од­но дру­го­го…

Оксана. Отут-то й го­ре! Не тре­ба, не тре­ба!

Борис. Чо­му ж не тре­ба?

Оксана. І ви ще пи­таєте? Ну, ко­ли вам не шко­да мо­го сер­ця, шма­туй­те йо­го.

Борис. Я не ро­зумію! Нев­же ти й досі ди­виш­ся на ме­не, як на па­ни­ча-ду­рисвіта?

Оксана. Ні, я знаю, що ви не ду­ри­те ме­не. А ко­лись дав­но ще ска­за­ли ви мені од­не сло­во, страш­ним во­но мені зда­лось і нез­ро­зумілим, а те­пер во­но мені здається ще страшнішим, ще більше нез­ро­зумілим. “Я те­бе люб­лю!" Два ро­ки я бо­ро­лась з со­бою, до­ки здо­ла­ла відсах­ну­ти те сло­во від своєї душі, не роз­во­ру­шуй­те те­пер то­го ще теп­ло­го по­пе­лу, бо як роз­жевріється, то го­ре мені бу­де.

Борис. Так ти си­лою хо­чеш зу­пи­ни­ти по­ло­вод­дя по­чут­тя?

Оксана. Зу­пи­ню!

Борис. Не вірю! І хто ж мо­же за­бо­ро­ни­ти на­шо­му ко­хан­ню? Де та си­ла, що змо­же за­го­ро­дить нам шлях до щас­тя?

Оксана. Є си­ла, стра­шен­на, нез­до­лан­на си­ла!

Борис. Де во­на? Яка си­ла? Чи, мо­же, ти іншо­го ко­хаєш? Ну, тоді…

Оксана. Па-ни-чу, над уми­ра­ючим і во­рог не зну­щається.

Борис. Прос­ти ме­не, Ок­са­но, я не так спи­тав.

Оксана. Я вам ска­жу, яка то си­ла… то си­ла стра­шен­на… Панст­во… Люб­лю, люб­лю, люб­лю!.. Губіть або ми­луй­те, я в вашій волі. (Цілує йо­го).

Текля і Со­ломія вхо­дять.

Текля. Ба­чиш, ба­чиш, якої гра­мо­ти во­на вчиться! Ходім же мерщій і всім роз­ка­же­мо! А ти біжи у гор­ниці і усе роз­ка­жи пані!..

Пішли.

Борис. Щас­тя моє, світе мій, зо­ре моя!.. Ок­са­но, бог свідок, що я твій! В тобі одній вся моя Си­ла, всі за­ду­мані й за­ко­хані мрії! Ти те яс­не проміння, кот­ре освічу­ва­ти­ме мої заміри! Ти та довічна і міцна си­ла, кот­ра свіжи­ти­ме і ок­ри­ля­ти­ме надії. (Цілує її).

Горнов (вхо­дить). Сто­рожкі, ка­налії, і на півто­рас­та сту­пенів не підпус­ти­ли. (По­ба­чив­ши Бо­ри­са і Ок­са­ну). Отак би й давніш!..

Оксана. Не знаю, ку­ди за­ве­де ме­не моє сер­це. На йо­го во­лю те­пер зда­юсь. Я дов­го з ним пек­лу­ва­лась, не­хай же й во­но те­пер дог­ля­да ме­не!

Борис. Я бу­ду твоєю не­нею, твоїм по­во­да­рем!

Горнов. А я див­люсь і радію. Чо­го? Ма­буть, то­го, що є для ко­го в світі жить. Ок­са­но, дай­те ва­шу ру­ку. Бо­ри­се! Дивіться мені в вічі, при­див­ляй­тесь, яким безк­раїм щас­тям во­ни за­па­ла­ли. Прис­лу­хай­тесь до мо­го сер­ця, як во­но чу­ло б'ється? Я щас­ли­вий, щас­ли­вий чу­жим щас­тям! Ні, не чу­жим, людське щас­тя - моє щас­тя. О, ко­ли б такі хви­ли­ни обер­та­лись у ча­си, чо­ловік би був безс­мерт­ним.