Чтение онлайн

Охрім. Плюнь ти на неї.

Текля. Зап­лач, тон­кослізко.- Гляньте, сест­рич­ки, яка гар­на па­ра стоїть, мов на­мальовані. А во­на? Во­на - як ро­жа.

Охрім. Відсах­нись ти, са­та­но! Чо­го ти в'язнеш до дівчи­ни?

Текля. А во­на тобі вінча­на, чи як?

Охрім. Хоч во­на мені й не вінча­на, а те­бе я й без по­па поб­ла­гос­лов­лю сьогодні по по­ти­лиці!

Текля. Ру­ки по­кор­чить, ось що!

Охрім. Тьфу!

Текля. І тобі тьфу!

Охрім. (Котрі). На насіння!

Текля. Дай же й мені.

Охрім. Під церк­ву з дов­гою ру­кою.

Текля. Ой які ж до­рогі гос­тинці! Аж у печінках ме­не лос­ко­че від зазд­рості!..

Степан. Бач, ку­ди їх ли­хе за­нес­ло! А все це Тек­ля ке­рує! Ото во­на за то­бою, Охріме, так зо­рить, пев­но, пос­те­рег­ла, що ти пішов у Купріянівку, так вже й на­зустріч тобі вибігла.

Охрім. Хай во­на про­па­де, анах­те­ма!

Тек­ля. Мо­же, й зо­ри­ла, до­ки дур­ною бу­ла!

Охрім. А те­пер по­ро­зумніша­ла? От і сла­ва бо­гу, Що хоч од­ною дур­ною менш бу­де на селі.

Текля. Не пе­ча­луй­ся! Дур­ний зас­ту­пив по­рожнє місце.

Охрім. Ну й дівчи­на! Нас­то­яще срібне зо­лот­це!..

Текля. І я ж ка­жу, що нас­то­яще!

Гордій. До­вольно ост­ро­ум­ная ба­риш­ня.

Степан. А чи по зна­ку, дівча­та, вам оця про­ява?

Дівчата. Хто ж це?

Текля. А я відра­зу пізна­ла: це ж Гордій По­варів.

Гордій. Он і єсть, Гордій Ми­ки­то­вич! Я січас только што з го­ро­да при­катіл з ко­ло­кольчи­ком. Моє пош­теніє, ба­ришні.

Текля. Бла­го­да­ри­мо вас!

Дівчата. Що? Пош­теніє, ба­ришні?

Гордій. А то как же? Ну, мам­зелі, ког­да же­лаєте по-німецько­му. “Без привєту, как отвєту бить нельзя”. У нас у го­роді, зна­чить, как збе­руться на про­ми­наж, чи, по-ва­шо­му, на ву­ли­цю, січас один дру­го­го за ру­ку: "Моє пош­теніє". І з ба­риш­ня­ми та­кой точ­но хва­сон. Ну, у вас на де­ревні совсєм дру­гой по­ря­док! Так не­да­ром же ска­за­но: "Де­рев­ня как де­рев­ня, а го­род как го­род!"

Текля. Від на­ших па­рубків нав­ряд чи діждеш­ся го­родсько­го зви­чаю!

Охрім. Ні, у нас як лю­дині - то і людське, а свині - то і честь сви­ня­ча!

Гордій. Поз­вольте на спор об етіх сло­вах! На какой счот ви ето от­ди­раєте, еті са­мії ка­те­горії?

Степан. Ме­ли, бісе, чорт те­бе вто­ро­па!

Дівчата. Сидів би там з своїми мам­зе­ля­ми у го­роді.

Гордій. Вот так по­ра­дош­ноє вос­пи­таніє; как поєду в го­род, в тот же се­кунд об'ясню всєм ка­ва­ле­рам і ба­риш­ням, што ка­кая, зна­чит, глу­пая політи­ка на деревні.

Охрім. Чо­го ж це ти при­тю­тю­рив­ся до нас?

Гордій. Та­кой я імєл свой кап­риз, штоб прієхать; же­лал по­ви­дать тя­теньку, ма­меньку і прієхал.

Охрім. Тут те­бе тілько і бра­ку­ва­ло.

Гордій. Нєча­во не кс­таті за­да­ваться, нєча­во на­во­дить тєнь на глянц. Ми, по­жа­лус­та, са­ми с уса­ми, только вот нос не об­рос.

Степан. Пе­рес­тань вже белько­та­ти.

Гордій. Я не белько­чу, а пе­ред вся­ким смєло мо­гу оп­рав­дать свой хван­таж. Я прев­за­шол, сла­ва Бо­гу, увесь термін по шведсько­му званію, так і у раз­го­во­рах уся­ко­му но­са ут­ру, не то што. Мо­жет бить, ви сумліваєтесь у моєм зна­ченії, так я хоч січас в зак­лад об моєм по­ло­женії. Я імєю атес­тат, што мо­жу бо­тин­ки на кор­ках і на двой­ной по­дошві. Та хоч на аме­ри­канськой, так не іспужаємо­ся! Вгод­но, так і бак­фор­ти по но­во­му хва­со­ну. Я не хо­ло­мид­ник ка­кой!

Степан. Те­бе во­зом, чи як, за­че­пи­ли?

Гордій. Я об'явленіє вам роб­лю, што я не ка­кой-не­будь жу­лик, а мас­тер­ной че­ло­век, во што! Ви гньоте на то, штоб ба­ришні ваші паніма­ли аба мнє нап­ро­тив і даже с насмєшкой, ну ми то­же мо­жем го­во­рить не по­ху­же.

Степан. От роз­пус­тив гу­бу!

Гордій. Как ви не панімаєте го­родсько­го раз­го­вору, то я при етом слу­чаї не при­чи­ною; вот вам і вся проце­дурія. От ба­ришні ваші, так я так панімаю, што оні мой раз­го­вор мо­жуть об'яснить, прав­да? І ба­ришні мов­чать? Вди­ви­тельно. Вот так вос­пи­таніє!

Катря. Ку­ди ж нам до го­ро­дя­нок рівня­тись?

Текля. А, звісно, такій, як ти, то зась! А я так все зро­зумію, що во­ни го­во­рять.

Охрім. Де ж пак тобі не зро­зуміти? Ти як­раз го­ро­дян­кам під масть! Во­на у нас, Гордію, уміє че­рез гу­бу каш­ля­ти!

Гордій. Ка­жет­ся, Ка­те­ри­но, по ба­тюшці, звиніть на том, не вспом­ню. Ви вди­ви­тельно пок­расівєлі! І по­то­му, меж­ду прот­чим, поз­вольте вам ре­ко­мен­до­вать ме­ня!

Катря. Ох, сест­рич­ки, що ж це він зно­ву за­белько­тав?

Охрім. Та ну, ли­бонь, ти не в ті взув­ся!

Гордій. По­че­му? Пой­міте од­но только, что я для но­воз­на­комст­ва хо­чу ре­ко­мен­до­вать се­бя.

Охрім (бе­ре йо­го за ши­во­рот). Та ка­жу ж бо, що не в ті взув­ся! Та що це на тобі за оде­жа?

Гордій. Ка­жет­ся, по­нять мож­но: гед­зет, алібо, по-ва­шо­му, по-де­ре­венсько­му, до­пи­лет. Об­на­ко­вен­ний фа­сон на го­родських ка­ва­ле­рах.

Охрім. А й прис­та­ло тобі, як ко­рові сідло! Че­пур­ний, як сви­ня в дощ!

Степан. Це ж той кап­тан, що зветься; пус­ти-вир­вусь!

Гордій. Не зав­да­вай­тесь на мелкія ма­ка­ро­ни, бо лап­ша з кар­ма­нов сип­леться!

Охрім. Пам'ятаєте, братці, на Ве­лик­день німець хо­див по се­лу з кап­ля­ми, як­раз у такій ка­ца­вей­ці?

Гордій. І што вам на ето ду­ра­чест­во об'явить? Бол­ва­ни, од­но сло­во, бол­ва­ни. По-ва­шо­му, я дол­жен вдівать свит­ку або ви­ши­ва­ну ру­баш­ку? Не дос­та­ва­ло іщо ду­рацький кап­риз іміть, штоб еті са­миє глу­пості панімать? У нас ти­тул, штоб ру­баш­ка з ма­ниш­кою калінкоро­вой або сит­це­ва, зон­тик в ру­ки і щоб­ле­ти або бак­форти на ри­пах. А без етіх до­ку­мен­тов в хо­ро­шую кум­панію не по­жа­луєте.

Охрім. А чо­бо­ти, а чо­бо­ти, тю, ди­вись! Гляньте, хлопці, на йо­го за­каб­лу­ки! І як він ніг не по­вивер­та?

Гордій. Тог­да только са­пог і імєєт свой нас­той­щій ти­тул, ког­да под­бор ви­со­кий і сто­че­ний на нєт, штоб слєд од под­бо­ра бил не болєє двухг­ри­вен­но­го! Как са­пог у подй­омі ка­ку­рат, так бон і імєєт свою над­ле­жа­щую дер­жа­ву!..

Охрім. А побіжи, чи здо­ро­во за­ореш но­сом?

Гордій. Пу­щай бєга­ют ду­ра­ки, но я, ка­жет­ся, єщо при свой­ом по­нятії.