Проза

Катерина поволеньки відсторонюється від Філька. Від тягаря його голови у неї вже затерпла рука. Прикриваючи коліна ковдрою, всуває Катерина босі ноги у капці, на нічну сорочку накидає хутро і навшпиньках виходить до неопаленої кухні. Всі кухонні меблі пофарбовані у білий гігієнічний колір. Суміш…

Жив собi в однiм лiсi Лис Микита, хитрий-прехитрий. Кiлька разiв гонили його стрiльцi, травили його псами, заставляли на нього залiза [1] або пiдкидали йому затруєного м'яса, нiчим не могли йому доїхати кiнця. Лис Микита кпив [2] собi з них, оминав усякi небезпеки, ще й iнших своїх товаришiв остерiгав.…

Василь Быков Эстафета Он упал на заборонованную мякоть огородной земли, не добежав всего каких-нибудь десяти шагов до иссеченного осколками белого домика с разрушенной черепичной крышей – вчерашнего «ориентира три». Перед тем он, разорвав гимнастерку, пробрался сквозь чащу живой изгороди, в которой…

Якуб Колас Зло - не заўсёды зло Цэлае лета вiсеў Жолуд на старым дубе. Невядома, як далей, а пакуль ён быў малы, вялiкага гора зазнаць яму не прыйшлося. Праўда, на яго тады нiхто не зварачаў i ўвагi: як бы яго i на свеце не было. Толькi сонейка, выглянуўшы з-за лесу, узiралася ў яго i пеставала…

Ленця. Ленця, любов моя. І ще про ноги згадує Дарка: той нестерпний нутряний опік, що згодом навчаєшся впізнавати як ревнощі, коли англійка (і таки справді мов живцем скопійована з ґротесково-пісних, пласких, і безформних, і безрозмірних віком англійок Мопассана, що ним Дарка натоді вже потай запихалася)…

Латинська побрехенька [1] , по-нашому розказана Був собі колись-то якийсь-то маляр… ось на умі мотається, як його звали, та не згадаю… Ну, дарма; маляр та й маляр. І що то був за скусний! Там морока його зна, як то гарно мальовав! Чи ви, братики, що читаєте або слухаєте сюю книжку, думаєте, що…

І Не за вас се діялось, – давно колись, як панувала на Вкраїні удвох Польща і Московщина. Московщина обладувала Україною сьогобочною. Застави хоч стояли, та не густо; сторожа не пильнувала так, як от тепер по Збручеві, чи що; то Дніпром руччіші людці перевозили всяке добро, не оплачуючи: шовки, оксамити,…

І Дрогобича неминула холера. Особливо Лан утерпів від неї більше, як другі передмістя, чи то тому, що тут затхлий та нечистий воздух помагав ширенню зарази, чи, може, тому, що люди, стіснені густо в одних хатах, легко одні від других заражувалися. Жиди, жидівки, а найбільше малі діти падали, мов трава…

Ай, мать його за лапу… Ні, хай би хто-небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на світ жінкою (та ще й в Україні!) – із цією блядською залежністю , закладеною в тіло, як бомба сповільненої дії, з несамостійністю цією, з потребою перетоплюватись на вогку, хляпаву глину, втовчену в поверхню…

— Це було весною. Ти кудись поїхав… Може, до сестри… А я лишилася сама… Він прийшов позичити… позичити драбину… Дванадцять років тому… — Не бреши… В них є своя… — Я повела його в стодолу… В стодолі на купі конюшинового сіна лежала драбина… — Не бреши… Ми не тримали тоді кролів……

І Жила колись у нашому селі вдова Орлиха. Я ще була невелика дівчинка, не дуже-то що пам’ятаю, а чула се од покійної матері – нехай царствує! Вони були сусіди з Орлихою, тин об тин. Мигається мені та Орлиха, мов у тумані, – висока, у червоному очіпку, все чорні брови здвигає. Чоловік її давно помер;…