Чтение онлайн

Хоча… за ці дні вона не дізналася анічогісінько, щоб можна було використати проти нього, до речі.

— Ти ж розумієш, що це не так, княгиня?! Дідько, Василина! — Влад вхопив її за плечі та буквально смикнув до себе!

І він те рикнув так напружено та яро, що її струснуло. А ще й на ім'я, що робив вкрай рідко…

— Серйозно?! А з чого я маю це зрозуміти, Владе?! — і не подумала відступити… Тут треба було тримати до кінця. Інакше швидко засунуть на задні позиції.

Хоча Яструб у гніві — то було лячно. Навіть попри те, що вона його не бачила. Тут і чути було достатньо. А ще — відчувати напругу, що навколо нього віхолою завертілася.

О-о! Здається, вона таки точку тиску обрала вірно…

Не те щоб це дуже порадувало. Та все ж. Зброя буває різною… іноді — то слова та вірне розуміння людини навпроти.

— Бляха! Медова, я не збираюся везти тебе туди, де буде хоч найменша небезпека! — тим самим тоном знову гаркнув Влад, зарившись у її волосся жадібними долонями. Відрубав.

— Це — кумедно. Я пів життя провела там, де було дуже небезпечно, — підібгала вона губи. Не брешучи ж у суті.

Він аж загарчав. Зло.

Згріб у жмені її локони. Натягнув, вигинаючи Васю під себе. Скинув її обличчя, здається, завмерши над самими губами Василини. І дихав дуже обурено, треба відзначити. Вона вже на слух навчилася відмінності у його ході, диханні, пирханні розрізняти, так.

Хоча ж вона й так до нього притиснута, немов розпластана! Кожен вгин-вигин збігаються! Немов під нього вистругана… А він для неї.

Хіба так буває?! Що за мана? А що як це він — відьмак?! І то на неї наведено Яструбом якісь чари?..

Отетеріти можна! Що. За. Маячня, трясця?!

Вона сама себе лякати почала цими пошуками магічного пояснення, ага… Але… не могла інакше пояснити свої невимовно-величезні почуття до Влада, які спалахнули буквально за лічені дні! За миті, здавалося.

І ніяк не бажали вщухати. Вза-га-лі!

Направду, Василину все більше лякало те, наскільки він почав здаватися їй — ідеальним для неї. Характер, темперамент, твердість. Але й вміння знаходити компроміс, домовлятися, врівноважити її вибухову вдачу.

Але й вона потроху намацувала шлях до нього.

— Добре. Якщо там небезпечно, якого біса ти їдеш туди?! — пирхнула, допустивши у голос не менше обурення, ніж він їй демонстрував. — І для чого тоді Арсен та весь цей загін твоїх охоронців, га?! Вони ж мають безпеку гарантувати, чи ні?!

Хай там як, а не збиралася дозволяти йому думати, що вона не має права про нього турбуватися! Бо… Василина таки турбувалася.

А не мала б. Дідько!

Влад завмер. Стиснув щелепи. Вона, трясця, чула той скрегіт!

А потім повільно видихнув… Так, що Василині довелося вдихнути його свіже дихання, що пахло м’ятою, бо він тільки-но почистив зуби.

— Я — знаю, на що йду! І розумію ризики! — тоном «я-тут-найкрутіший-чувак», рубанув Яструб.

«Нє, ну ясна ж річ, соколе мій! Хто сперечається? Але ж і я — розумію, не вихованка недільної школи!», — подумки закотила очі.

— Всі, до останнього. Бляха, та це моя сфера впливу, врешті-решт! А тебе я тут світити не хочу! Як і демонструвати комусь! — рикнув Влад із роздратованим гарчанням у голосі.

Ага-ага. Вона ж тому і не думає перечити. І на авторитет його не зазіхає. Навпаки, навіть. Пропонує ще більш разючий антураж створити.

— Так про мене і так вже знають, — спокійно відкинула вона той аргумент. — Думаєш, новину не рознесли? Впевнена, що на всіх кутках розтрубили, — знизала плечима.

І де тільки впертість взяла, аби з Яструбом сперечатися? Він все ж лякав оцим своїх ярим гарчанням та буквально крижаною напругою навколо, яку вона таки відчувала.

Хоча… мабуть, у його ж відношенні відшукала ключик до дій. Бо він їй то дозволяв, на відміну від усіх інших, як проаналізувати.

Жодного разу не чула, аби навіть Арсен наважувався сперечатися з босом, хіба робити власні спостереження. А вона… таки час від часу намагалася.

— Не з моєї волі! — різко пирхнув Влад, жадібно притиснувшись губами до її скроні.

Як нагадуючи, що то був їхній з Арсеном вибрик! А він точно про це не забув. І, можливо, ще плекає плани покарання.

Йой! Щось колючі, морозні сироти на потилиці виступили.

А ще — вона відчувала, що він таки реагує на неї… та ніяк цього зараз не виказує. Зачепила тим звинуваченням?

Трясця. Наче й добивалася того, але… в горлі розлилося гірким присмаком провини. Хіба її саму постійно не трясе у лихоманці по ньому, немов навіжену? То чим і кому допікає?

Васі взагалі не хотілося сперечатися… Чи хотілося?

Вона не знала. Але сидіти цілими днями вдома — точно не те, що вона б витримала. Навіть якщо ніколи більше не побачить… чи не почує власного командира. Не в тому справа, здається.

Тому вона трохи доклала зусиль, аби потягнутися вперед, попри захват Яструба. І навпомацки дібралася губами до губ Влада, ковзаючи по його підборіддю ледь відчутними дотиками. Легко притиснулася. Та влаштувалася на його плечі щокою до того, як це перейшло б у щось потужніше.

— А от якщо ти будеш мене приховувати тепер — швидше виникнуть питання та збільшиться зацікавленість. Бо чутки вже точно є, — помітила ж зважено та розсудливо.

І вона знала, що права. І він це знав.

Хіба не на це й був розрахунок… От тільки зараз від того, що все спрацювало — радості геть не відчувала! А все ж те саме кляте почуття провини!

— Дідько, княгиня! Ну чому тобі вдома не сидиться?! — прогуркотів Яструб, хруснув суглобами… Але згріб її ще міцніше в оберемок та притиснув до себе так, що аж трохи боляче було.

Більше на бойовий захват схоже, їй-бо!

— Серйозно, Владе, що я тут можу робити, коли тебе нема? — прохрипіла вона з того захвату. — Сидіти чи лежати? Ну… ще гладити Йоля?

— Ти можеш слухати аудіокнигу. Чи фільм! Чи якийсь ролик на… — знову пробував її переконати?

Вони вже про це проговорили.

— Ти чудово знаєш, що я нічого слухати не буду! Бо так до мене підкрастися легше, коли я й так ні чорта не бачу! — огризнулася.

— Тобі треба навчитися довіряти…

— Серйозно? Це мені ТИ кажеш? — підібгала вона губи та помахом руки немов обвела пустий будинок…