Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
чи вже вірніше — обриси баркаса.
За синій обрій покотив дельфін
царя морського сонячну корону.
А цей баркас... чого розбився він?..
Чи ще з війни, чи, може, так, од шторму...
Як тут неквапно проминає час!
Який вечірній присмак матіоли!
Піски і я. І тиша. І баркас.
І ті, що вже не вернуться ніколи.
АЙСТРИ
Знаєте, айстри, щось ви дуже красиві.
Вибирайте збаня собі, те чи те.
Оце б скупатись в Гольфстрімі чи в Куросиві.
Бо щось мені холодно. А ви мовчите.
Дощі періщать. Вікно відчинене.
Засніть абощо. Люлі-лю.
Вами любить мене хлопчина,
той, котрого я не люблю.
Я люблю іншого. В цьому плетиві
заплутались айстри і заячали.
Сині, червоні і фіолетові
вибухи моєї печалі.
Білі, рожеві і фіолетові
звісили ніжки і на пуантах
в цьому осінньому, в цьому балетові
закружеляли в кухлях і збанках.
Сині, рожеві і попелясті —
кожному смуткові буде по айстрі.
Я принесу вам вечір у тайстрі.
А музикою буде мій настрій.
"Літературна Україна", 13 червня 1967
АКВАРЕЛІ ДИТИНСТВА
Дніпро, старенький дебаркадер, левино-жовті береги
лежать, на кігті похиливши зелену гриву шелюги.
В пісок причалює пірога. Хтось варить юшку, дим і дим.
Суха, порепана дорога повзе, як спраглий крокодил.
В Дніпрі купається Купава. Мені ще рочків, може, три.
А я чекаю пароплава із-за трипільської гори.
Моє нечуване терпіння іще ніхто не переміг,
бо за терпінням є Трипілля, а за Черніговом — Черніг.
Черніг страшний, він дуже чорний. Як звечоріє на Дніпрі,
Черніг сідає в чорний човен і ставить чорні ятері.
І ті корчі, і те коріння, розмите повінню з весни,
і золотаве звечоріння в зелених кучерях сосни.
І ті роки, що так промчали, і пароплав той, і гора...
Це вже невидимі причали в глибокій пам’яті Дніпра.
"Але — якщо ви хочете страви"
* * *
Але —
якщо ви хочете страви
з вершками і полуничкою, —
будь ласка, це не до мене.
І якщо ви хочете страви,
припеченої скандалом, —
будь ласка, це теж не до мене.
І якщо ви хочете слова,
збалансованого по центру, —
це теж будь ласка,
і теж не до мене.
Я інша. Мене, окрему,
в Книзі Божого дня
не вписано в теорему,
де в радіусі є свиня.
В руйновищах постмодерну,
де лепсько лиш кажанам,
яку б не розводили скверну, —
а шлях прокладати нам.
25.12.2001
"Мадонна перехресть", 2011 р.
АЛЕЯ ТИШІ
Вогненний світ оранжу і карміну.
Гуаш і смальта. Барви на меду.
Я наступлю на спогад, як на міну.
І похитнусь...І все-таки іду.
Алея Тиші. Ми отут мовчали.
Все перекреслив траурний кортеж
А осокори нас не помічали.
Вони стояли. І мовчали теж.
Ось камінь той. І ось та сама лава.
А осінь хвора,розлилася жовч.
Мені потрібне слово а не слава.
Гримучий світе, ти хоч тут помовч!
Ручай заграє срібну джоломію...
в згасанні левітанівських пожеж...
Я, може, щось на світі зрозумію.
Алея Тиші, Боже мій! Але ж —
ну що із того, що йому із того,
в яке безглуздя углибає суть!
Алея Тиші є вже у Толстого,
але ж по ній Толстого вже несуть.
А за життя, о, як хотілось тиші!
Здригався мозок, загнаний, як лось.
А за життя сім сивих днів на тижні
щось по душі гасало і товклось!
А вже обличчя мудре, як пергамент.
Спочатку так: усю на тебе тлю
замучити богами і боргами,
гачком в'язальним затягти петлю.
Замотлошити серце — аж конатиме.
Компонувати з тебе не тебе.
В сільських церковцях квацяти анафему —
як графа чорт за бороду скубе.
Спочатку так: терзати, розпинати.
Щоб знав. Щоб знов. Щоб слухався. Щоб звик.
А потім все — святині, експонати.
Письмовий стіл, перо і черевик.
Той дуб. Той граб. Та бричка, що у стайні.
Той чорт. Той граф. Того паперу жмут.
Та станція. Той поїзд. І останні
його слова:
"Тікати... доженуть...."
АЛЬТЕРНАТИВА БАРИКАД
На історичних перекатах
в чаду чиєїсь маячні
люди
завжди
на барикадах,
знають про це чи ні.
Барикади цегли — проти бездомності.
Барикади поезії — проти бездумності.
Барикади совісті — проти берій.
На барикадах — не до фанаберій.
А комунари — як комунари.
Кому лафет,