Чтение онлайн

чи вже вірніше — обриси баркаса.

За синій обрій покотив дельфін

царя морського сонячну корону.

А цей баркас... чого розбився він?..

Чи ще з війни, чи, може, так, од шторму...

Як тут неквапно проминає час!

Який вечірній присмак матіоли!

Піски і я. І тиша. І баркас.

І ті, що вже не вернуться ніколи.

АЙСТРИ

Знаєте, айстри, щось ви дуже красиві.

Вибирайте збаня собі, те чи те.

Оце б скупатись в Гольфстрімі чи в Куросиві.

Бо щось мені холодно. А ви мовчите.

Дощі періщать. Вікно відчинене.

Засніть абощо. Люлі-лю.

Вами любить мене хлопчина,

той, котрого я не люблю.

Я люблю іншого. В цьому плетиві

заплутались айстри і заячали.

Сині, червоні і фіолетові

вибухи моєї печалі.

Білі, рожеві і фіолетові

звісили ніжки і на пуантах

в цьому осінньому, в цьому балетові

закружеляли в кухлях і збанках.

Сині, рожеві і попелясті —

кожному смуткові буде по айстрі.

Я принесу вам вечір у тайстрі.

А музикою буде мій настрій.

"Літературна Україна", 13 червня 1967

АКВАРЕЛІ ДИТИНСТВА

Дніпро, старенький дебаркадер, левино-жовті береги

лежать, на кігті похиливши зелену гриву шелюги.

В пісок причалює пірога. Хтось варить юшку, дим і дим.

Суха, порепана дорога повзе, як спраглий крокодил.

В Дніпрі купається Купава. Мені ще рочків, може, три.

А я чекаю пароплава із-за трипільської гори.

Моє нечуване терпіння іще ніхто не переміг,

бо за терпінням є Трипілля, а за Черніговом — Черніг.

Черніг страшний, він дуже чорний. Як звечоріє на Дніпрі,

Черніг сідає в чорний човен і ставить чорні ятері.

І ті корчі, і те коріння, розмите повінню з весни,

і золотаве звечоріння в зелених кучерях сосни.

І ті роки, що так промчали, і пароплав той, і гора...

Це вже невидимі причали в глибокій пам’яті Дніпра.

"Але — якщо ви хочете страви"

* * *

Але —

якщо ви хочете страви

з вершками і полуничкою, —

будь ласка, це не до мене.

І якщо ви хочете страви,

припеченої скандалом, —

будь ласка, це теж не до мене.

І якщо ви хочете слова,

збалансованого по центру, —

це теж будь ласка,

і теж не до мене.

Я інша. Мене, окрему,

в Книзі Божого дня

не вписано в теорему,

де в радіусі є свиня.

В руйновищах постмодерну,

де лепсько лиш кажанам,

яку б не розводили скверну, —

а шлях прокладати нам.

25.12.2001

"Мадонна перехресть", 2011 р.

АЛЕЯ ТИШІ

Вогненний світ оранжу і карміну.

Гуаш і смальта. Барви на меду.

Я наступлю на спогад, як на міну.

І похитнусь...І все-таки іду.

Алея Тиші. Ми отут мовчали.

Все перекреслив траурний кортеж

А осокори нас не помічали.

Вони стояли. І мовчали теж.

Ось камінь той. І ось та сама лава.

А осінь хвора,розлилася жовч.

Мені потрібне слово а не слава.

Гримучий світе, ти хоч тут помовч!

Ручай заграє срібну джоломію...

в згасанні левітанівських пожеж...

Я, може, щось на світі зрозумію.

Алея Тиші, Боже мій! Але ж —

ну що із того, що йому із того,

в яке безглуздя углибає суть!

Алея Тиші є вже у Толстого,

але ж по ній Толстого вже несуть.

А за життя, о, як хотілось тиші!

Здригався мозок, загнаний, як лось.

А за життя сім сивих днів на тижні

щось по душі гасало і товклось!

А вже обличчя мудре, як пергамент.

Спочатку так: усю на тебе тлю

замучити богами і боргами,

гачком в'язальним затягти петлю.

Замотлошити серце — аж конатиме.

Компонувати з тебе не тебе.

В сільських церковцях квацяти анафему —

як графа чорт за бороду скубе.

Спочатку так: терзати, розпинати.

Щоб знав. Щоб знов. Щоб слухався. Щоб звик.

А потім все — святині, експонати.

Письмовий стіл, перо і черевик.

Той дуб. Той граб. Та бричка, що у стайні.

Той чорт. Той граф. Того паперу жмут.

Та станція. Той поїзд. І останні

його слова:

"Тікати... доженуть...."

АЛЬТЕРНАТИВА БАРИКАД

На історичних перекатах

в чаду чиєїсь маячні

люди

завжди

на барикадах,

знають про це чи ні.

Барикади цегли — проти бездомності.

Барикади поезії — проти бездумності.

Барикади совісті — проти берій.

На барикадах — не до фанаберій.

А комунари — як комунари.

Кому лафет,