Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
У анти-світі
Я нахиляюсь над безоднею...
Починають зорі пригасати
Зелені очі орхідей
Найнезабутніше з облич
Старий записничок, адреси, телефони...
Вінграновський над Россю
Обдарував присутністю, побув
Нечутно ходить вітер по землі
Дерева йшли над річкою додому
Ліси стоять в концтаборі
Не половіють в полі колоски
Сніги в снігах
Я лісу не впізнала
Жаби ганяють ряску над нуклідами
Сайгак, тарпан
Я вам кажу, що цей поет був геній
Забіжу за наслідки й причини
На перевалі, там, на перевалі
Чорна птиця б’є крильми по клавішах
До мене в хату заповзла гадюка
Лев спить, поклавши голову на лапи
Життя жене свою вузькоколійку...
Мабуть, були ми дуже молоді...
Бо що життя?
Труханів острів
Вже рік старий за обрії пливе
Графиня Розумовська
Гюґо в старому маяку
Сучасники
На мосту над Сеною
В Енн-Арборі...
Люди з Табулена
Химерна, важка, вибухова
Біжутерія з магми
Дон Піппо Лірозі
Тарантела
Але я... Але я... Але ні!
Наомі Уемура
На другий день Великого Потопу
Не жарт, не шоу, не реприза...
Сьогодні Всесвітній День Океанів
Коли ганяли голку патефони
Мені снилась дорога
Машини, шини, стрес, експрес
FINITA LA TRAGEDIA
Вмирав актор. Він був смертельно хворий,
Він був старий. І це була не роль.
Віджив той голос, наче грецькі хори.
Вмирав актор, шекспірівський король.
Його ім'я розгублена афіша
уже несла, як вечоровий дзвін.
Яка у залі западала тиша,
Коли на сцені ще з'являвся він!
Його в театр привозила дружина.
Стояла там, припавши до куліс.
А він ще грав. І ми за ним тужили,
І вже його не бачили від сліз.
Він грав не так. Але не міг не грати.
Іще раз. Ще! Востаннє...І згасав.
Додому він вертався умирати,
але в мистецтві він ще воскресав.
А поруч грали молоді, високі.
Зривали голос, морщили чоло.
Але це так, це все іще масовка.
І серед них Його ще не було.
А Він вмирав. Вмирала з ним епоха.
Її уже не викличеш на «біс».
Остання дія... Кладовище. Похорон.
В безсмертя також повні очі сліз.
22
Два чорні лебеді календарного білого моря
випливають із ночі і знову кудись у ніч
лебедин і лебідка
лебедин і лебідка
чорні лебеді часу з лебединої пісні сторіч
потім випливуть знову з багряної дельти світанку
віковічні абсурди кричать в пелюшках "кува!"
22-го березня 22-го вересня
22-го жовтня
22 22 (двадцять два)
чорні лебеді часу з якого вони Дунаю
де ночують вони і які вони зорі клюють
я нічого не знаю нічого нічого не знаю
буду я чи не буду через місяць вони пропливуть
о які незворушні над морями вселюдської крові
випливають із ночі і знову кудись у ніч
а як гляунти зблизька - дзьоби у них пурпурові
чорні лебеді часу з лебединої пісні сторіч
"А вечір пролітає, наче крижень"
* * *
А вечір пролітає, наче крижень,
черкнувши місто синіми крильми.
У сріблі заворожених наближень
ми вже як тіні, ми уже не ми.
Це як гіпноз, як магія безодні,
як струм жаги, що в голосі болів,
коли вуста пекучі, аж холодні,
уже не здатні вимовити слів.
"А вранці із усіх казок"
* * *
А вранці із усіх казок
прийшов невиспаний бузок.
Росу із кучерів струснув,
ліг поруч з нами і заснув.
11.5.2005
"Мадонна перехресть", 2011 р.
"А затишок співає, мов сирена"
* * *
А затишок співає, мов сирена.
Не треба воску, я не Одіссей.
Вже леви ждуть, і жде моя арена.
Життя, мабуть,— це завжди Колізей.
І завжди люди гинули за віру.
Цей спорт одвічний віднайшли не ми.
Тут головне — дивитись в очі звіру
і просто — залишатися людьми.
Коли мене потягнуть на арену,
коли на мене звіра нацькують,
о, я впізнаю ту непроторенну
глупоту вашу, вашу мстиву лють!
Воно в мені, святе моє повстання.
Дивлюся я в кривавий ваш туман.
Своїм катам і в мить свою останню
скажу, як той найперший з християн:
— Мене спалить у вас немає змоги.
Вогонь холодний, він уже погас.
І ваши леви лижуть мені ноги.
І ваши слуги насміялись з вас.
АЗОВСЬКА БАРКАРОЛА
Відпочиваю від гримучих трас,
камінних стін і мурашиння літер.
І тихі думи б'ються об контраст,
мінливі, як азовський вітер.
І тихі думи б'ються об контраст.
Плюскоче хвиля, лагідна і ласа...
Але піском занесений баркас,