Чтение онлайн

А молодик повз. Зібрав усю міць свойого духу, приборкував буйну фантазію, щоб не розпалялася, не накликала жахливих картин можливого страшного загину. Не думати! Все підкорити владі холодного розуму — то найкращий ґрунт справжній відвазі.

«Круча, — казав він собі, — звичайно вузька, проте досить широка, щоб я міг на ній триматися; прискалки та розколини малі й одна від одної далеко; але на тих я можу ставати ногами, інші знов у пригоді мені тим, що я хапаюсь за них, от мов стою на міцній площинці, на мармурове поруччя спершись рукою. Я врятуюсь, це залежить тільки від мене. Сунься, Артуре, рішуче, ставай твердо й міцно тримайся. Хай безодня розкриває пащу — дарма!»

Здоровий розум мав молодик, до того ж йому не первина, і він лізе далі й далі, повагом посуваючись уперед з пересторогою, дужий і непохитний. Так, тільки так може не дійти він майже неминучої загибелі.

Ось доповз він того місця, де висунулася круча; утворювала кут глибоченному проваллю. Наблизилась найкритичніша мить.

Круча стриміла більше як на шість футів над бурхливим потоком. Внизу ревом ревла безмежна глибочінь, мов грім під землею гримів. Артур уважно роздивився все місце. Побачив кущі, траву, навіть кілька засохлих дерев, і зрозумів, що круча становить уже край провалля; коли б зумів його обминути, напевно знайшлася б стежка, що її так дивно урвала руїна могутньої природи. Але край од кручі висовувався дуже далеко; аж ніяк не можна ні пролізти під ним, ані його обминути. А що кількома футами вища вона була за це місце, де опинився Артур, то й перелізти було дуже важко. Та робити нічого, це єдина надія, і Артур, усвідомлюючи, що це, мабуть, чи не остання перешкода на його шляху, мусів зважитись.

Неподалік росло дерево. Воно допомогло йому здертися на вершину. Ось він стає на кручу ногами — врятований! — здоровить думкою себе, бо бачить одразу дике громаддя скель та лісів і там — похмурий палац Геєрштейн, над ним сивий димок. Коли раптом… що це? Йому холоне в жилах кров… велетенська круча під ногами хитається, поволі схиляється вперед і кудись суне.

Ця круча, що вже була зсунулась із свойого місця, далеко вигиналась по останньому землетрусі, ледве трималась. Скоро став він на неї ногою — вона втратила свою рівновагу.

Яка небезпека! Природжений інстинкт самооборони відкинув Артура назад. Він обережно-обережно сплигнув на те саме дерево, що ним допіру сюди злізав. Якась непоборна сила примусила юнака повернути голову назад — не міг відірвати очей од страшної кручі. Він дивиться і бачить, круча секунду хитається, наче не знаючи в яку сторону падати. Який жах! Коли впаде на бік, туди, де Артурове дерево, — його задушить, розчавить, не лишить і сліду. Може хвилина, може більше, він не знає, довгий, безконечний час, — скеля впала просто вперед. Велетенська скеляна брила, щонайменше на тисячу пудів, як рине униз, — розбиває, трощить в блискавичному леті кущі, дерева, ламле все навколо. І, нарешті, вибухає сто гармат — скеля скотилась у воду! Від скелі до скелі, з провалля у провалля, по горах та полонинах гомінка прокотилась луна. Тисячі відгомонів-звуків гули й гули, котились до вічних снігів.

Тоді враз тиша. Байдужі сніги, у величній самоті, вислухали скажений гуркіт і дали завмерти йому; не відгукнулись.

Що відчував у цю мить бідолашний батько?

Бачив, як сунула величезна скеля, Артура розглядіти не міг. Перший рух його бігти, мерщій мчати в безодню! Кинутись услід за Артуром! Але Антоніо дужими руками схопив його. Філіпсон обернувся, на обличчі лють, така страшна, як буває у ведмедиці, що їй забрали ведмежата.

— Пусти! Я заб'ю тебе!

Але Антоніо в розпуці упав навколішки:

— В мене також є батько! — хрипко вирвалось йому з задиханих, грудей.

Це був крик од щирого серця. Мандрівник одразу схаменувся. Хотів щось сказати, але ні крику не чути, ні звуку. Нарешті повільно, з розпачем, майже безтямний, мовив:

— Він у мене був останній… Найулюбленіший і найкращий син… А там… Над полониною вже злітаються хижаки… питимуть його молоду кров… Але я побачу його ще раз! — рвачко метнувся бідолаха до кручі, а над головами обох пролітали шуліки, — …я ще раз побачу Артура, раніш, ніж вовки та орли його заклюють. Антоніо, не тримай мене! — скричав з одчаєм старий. — Лишайся й дивися на мене. Загину — тоді доручаю тобі, пам'ятай: виймеш з моєї валізки запечатані папери й не гаючи часу, мерщій завезеш їх тій особі, що на ЇЇ ім'я вони заадресовані. А в гамані досить грошей поховати нас з сином, лишиться чимало й тобі за тяжку працю твою…

Чесний швайцарець хоч і не дуже вмів метикувати, проте мав добре, чуле серце. На останні слова старого він жалісно заплакав. Уже не зважувався дратувати його намовами, не міг чинити опір його намірам. Мовчки дивився, як старий лагодився перейти ту саму смертельну безодню, де, очевидячки, його син знайшов свій загин. В розпачі батьківської любови поспішав Філіпсон поділити однакову долю.

Коли це з-за того самого рогу, де відірвалася кам'яна брила, як Артур був на неї став, розлігся гучний пронизливий звук велетенського буйволового рогу. За давніх-давен грізний рев такого рогу закликав горян до бою, а підчас воєн правив за музичний струмент.

— Слухайте! Слухайте! — скричав провідник. — То гасло з Геєрштейну. Напевно хтось з'явиться нам на допомогу. Покаже безпечну путь! Ми відшукаємо вашого сина. Гляньте, он гляньте! Он на дереві — бачте, блищить крізь туман… біле щось розвівається. О, то на тому самому місці, де відірвалася скеля!..

Батько силкувався туди глянути, але очі сповнились слізьми. Він ніяк не міг роздивитися.

— Однаково, — з тяжким смутком промовив: — я побачу трупа.

— Живого, живого побачите, дивіться, як розвівається біла тканина…

— Це з одягу його, — розпачливо зітхнув батько, — болючий пам'ятник його життю. Сина я не бачу. Мої очі стріли загибель останнього сина… О. краще б їх виклювали гірські шуліки.

— Та ні ж, подивіться! То не на гілці висить щось. Білий шмат притятий до жердини, хтось нею махає. Це ж син ваш дає знак, що він урятувався.

— О, — задихаючись сказав Філіпсон, — коли цьому правда… хай благословенні будуть очі, що бачили це, хай благословенні будуть вуста, що мені це промовили. Якщо ми його знайдем… це буде найщасливіший день і для нас, і для тебе! — скричав він уже з силою.

— Ні, — палко відказав провідник, — я прошу тільки, майте терпець і послухайтесь моєї доброї ради. Яка буде мені ганьба, якщо дам вам загинути, провина бо це тільки провідникова, — провадив він далі, так, немов би це від нього залежало заборонити горі скидати свої тумани з страшного чола, або перешкодити брилі гупнути в безодню, чи не дозволити старому, що його сивизна мала б свідчити про здоровий розум, вихоплювати кинджала, мов льомбардський бандит.

Так базікав балакучий одразу провідник. Міг би довго себе потішати в такий спосіб, бо старий не слухав його.

Кожним ударом живчика, кожним ударом серця, кожною думкою ніби мчав у тому напрямі, де щось мало означати рятунок його сина. І кінець-кінцем він пересвідчився: тканина справді віяла в людській руці.

І тоді криласта надія вже забуяла натомість давнього розпачу. Життя!

Він знов почав лагодитися, щоб поповзти до свойого улюбленця, якось йому допомогти. Провідник просив, благав, нарешті, вмовив таки. Але старий за хвилину почав знову вагатися.

— Та хіба ж можете поповзти отим краєм? Хіба досить ясні ваші очі, хіба такі вже міцні ваші ноги! Очі — сповнені сліз, тремтливі ноги, от мов листя тополі, що під нею ми стоїмо. Лишаймось, поки надійде хтось, хто краще дасть допомогу, ніж я, і ніж ви. Ось, скажу вам, я впізнав звук: то ріг доброго Арнольда Бідермана. Він побачив, мабуть, катастрофу й дбає, щоб усіх врятувати.