Чтение онлайн

Але раптом за вікнами здивовані крики. Бідерман устав.

— Треба піти подивитись, як там наші молодики.

Він пішов із кімнати, за ним гість і собі.

На дворі зчинився запальний та галасливий шарварок. Всі вкупі говорили, кричали, сперечались. Артур стояв віддалік, байдуже спираючись на спущеного лука. Побачивши старого, молодь трохи почала стихати.

— З чого тахий ґвалт? Родіґере, — сказав Бідерман, — ну, як справа з луком?

— Він натягнув його, батьку, й улучив у ціль. Сам Вільгельм Тель не робив таких трьох пострілів зряду.

— Це випадок, звичайнісінький випадок, — скричав бернець. — Жодна сила людська не могла б такого зробити, а він, слабкий хлопець, що нічим себе не виказав, і поготів!

— Почекайте, так що ж він зробив? Тільки не всі разом… Кажи ти, Анно, — маєш найбільше здорового розуму, — в чому ж річ? Дівчина дуже збентежилась. Нарешті відповіла:

— За ціль, як звичайно, був голуб на палиці. Всі, крім чужинця, стріляли в нього з усіх своїх луків. Жоден не влучив. Тоді я принесла бутішольцького лука, запропонувала своїм родичам; вони відмовились. Сказали, що зброя, заважка для вас, ще більших труднощів завдасть їм.

— Справедливі слова, — сказав Арнольд — ну, а далі! — Тоді чужинець натягнув лука. А перед тим, щось написавши на папірці, дав мені його до рук.

— І стрельнувши невже він улучив?

— Він спочатку ще, — сказала дівчина, — відсунув палю на сорок сажнів далі…

— Дивно, — перехопив старий, — це вдвічі проти нормальної віддалі.

— …а тоді натягнув лука, неймовірно прудко пустив одну по одній три стріли, що перед тим були в нього за поясом; перша розтрощила палицю, друга розрубала мотуза, а третя забила бідолашного голуба, що вже злітав у повітря.

Старий остовпіло дивився на них, не ймучи віри своїм власним вухам. Нарешті, він ледве вимовив з подиву:

— Якщо ваші очі справді це бачили… Але що ж це? Ще ніхто не стріляв так у наших Лісових Кантонах.

— Я знову кажу, — тут скрикнув Рудольф Донергуґель, — це в кращому разі випадок, якщо тільки не маємо справи з нечистою силою.

— А що ти скажеш, Артуре? — посміхаючись запитав його батько. — Це як, випадок?

— Батьку, вам немає потреби доводити, що це така звичайна справа кожному англійському стрільцеві. Я говорю це не для брутального та зарозумілого юнака, а відповідаю господареві. Рудольф Донергуґель каже, ніби я напустив їм на очі туману, або то звичайний випадок. Щодо чар, — прошу: ось палиця, ось мотуз та птиця. Можна й помацати, — додав він іронічно.

По хвилевій мовчанці додав:

— А випадок — хай допоможе нам шановна Анна Геєрштейн; на тому папірці — є доказ. Раніш ніж натягнути лука, я відзначив собі три цілі і в них саме потрапив.

— Покажи, люба, папірця, — сказав старий, — і ти скінчиш змагання.

— О, ні, благаю вас, шановний господарю, — жваво метнувся Артур: — то тільки невдалі вірші, адресовані самій господині.

— Дозвольте мені зауважити, що написане для очей моєї небоги, можуть чути й вуха мої.

Він відібрав Анні папірця. Вона зашарілася. Бідерман страшенно здивувався, літери були такі гарні.

— Жоден сен-галенський писака краще не втне. Дивно, — знову сказав, — рука, що так уміє поводитись із луком, виводить таке гарне письмо. І справді — вірші. От тобі маєш! Чи не переодягнені це міністрелі?

І він уголос прочитав:

«If I hit mast, and line, and bird,

An English archer keeps his word.

Ah! maiden didst thou aim at me,

A single glance were worth the three» [2] .

— Рими напрочуд, юначе, — похитав головою старий, — ними легко напустити на дівчину туману. Нічого, нічого, в вашій країні такі звичаї, я не звертаю уваги.

Тоді він поважно вдався до Рудольфа:

— Мусиш визнати, небоже, чужинець справді заздалегідь визначив собі ціль і дав влучні постріли.

— Було б по-дурному заперечувати, що постріли влучні. Але якою ціною? Чари, чари й чари!

— Соромся, Рудольфе! Схаменися, нарешті! Чи то ж годиться, щоб заздрість брала гору такій хоробрій людині, як ти. Ти мав би давати приклад моїм синам — розсудливости, стриманости та справедливости.

Рудольф пік рака. Більше не зважився вимовити й слова.

— Оправляйтеся, діти, поки сідатиме сонце, а ми підемо перейтися. Як ви на це, гостю? Вечір розкішний. Філіпсон старший охоче пристав.

— Було б дуже приємно оглянути руїни над водоспадом. Є щось величне в них, і ця велич мирить нас із нашим лихоліттям. Багато промовляє і нагадує, що пращури, може бути й розумніші й могутніші, мали, проте, свій клопіт, своє лихо, як от і ми зазнаєм…

— Ну то й ходімо. Нам є про віщо погомоніти…

Старі повільною ходою подалися геть. А тут, перед будинком — знову гомін і галас, веселощам кінця-краю нема.

Артур забув про невдачі; підбадьорений успіхом, заходився знов до національних швайцарських ігор. І йому повелося. Юнаки, що допіру з нього глузували, тепер мали молодого англійця за людину гідну пошани.

Але Рудольф Донергуґель… О, той почував себе якнайгірше. Йому дуже дошкуляв суперник як на очі родичів, а може бути й чарівної кузини. Гордий швайцарець гірко відчував своє приниження. Дядько розсердився, товариші, які вважали його за ватажка, поважатимуть менше, а може й те… може й дівчина… і то все через якогось хлопчиська, що не міг перейти з скелі на скелю без допомоги від Анни.

Роздратований вкрай підійшов він до Артура. Вдаючи, немов щось каже про гру, він, голосно вигукуючи, одночасово кидав пошепки інші слова:

— Ернестова стріла перелітала повітрям, мов сокіл на здобич… — А тоді глузливо зашепотів:

— Ви, купці, продаєте рукавички, — як, поодинці, чи тільки подвоє?

— Я не продаю однієї рукавички, — з притиском відказав Артур, одразу зрозумівши. Його давно вже брав гнів на цілу Рудольфову поведінку і біля столу, й надворі. — Поодинці — не продаю, але ніколи не відмовляюсь мінятися нею.

— А, ви мене зрозуміли, я бачу. Дивіться ж на ігри, поки я говоритиму, щоб кому не спали на думку які підозри. Ну, ви бистріший на розум, ніж я сподівавсь. Але коли ми поміняємось рукавичками, — як кожен поверне собі свою?

— Добрим мечем!

— Озброєні, чи так, як стоїмо?

— А хоч би й так, як стоїмо, — відповів Артур. — Я не маю кращого вбрання за те, що на мені, ані кращої зброї, ніж меч, І цього, гадаю, досить цілком. Призначте час і місце.

— Старий двір Геєрштейнського замку… На світанкові… Але на нас звертають увагу… Програв свій заклад, чужинчє, — додав він уголос байдуже, бо Ульріх кинув кия далі за Ернеста. — Ось рукавичка моя на знак, що не забуду за пляшку вина.