Чтение онлайн

І… Трясця! Не хотілося визнавати ще дещо…

Але, в цей момент Владислав немов поворухнувся та посунувся. Вочевидь, піднявшись та збираючись відійти від ліжка!

— Ні! — вона вхопилася за його руку так міцно, як тільки могла.

І по цимбалах на крапельницю, його думку і весь світ! Втратити ось цей зв’язок, єдину точку для орієнтування у новому світі — наразі вона просто не могла цього допустити.

Бо… їй було страшно. По-справжньому. По-дурному. Майже по-дитячому. Так, як не мало б бути за посадою та завданням.

Але вона не встигла те осмислити чи опанувати себе. І вчепилася у руку чоловіка… якого вистежувала чи не останні півтора року. Так, наче він її єдина надія! Єдина опора у всьому невідомому тепер і ворожому світі. Той, що сам же ворогом був нещодавно…

— Гей. Не лякайся. Я тут, — він ніби відразу це вловив все. Зрозумів її думку. І перехопив ще й другу руку, міцно, але обережно стиснувши. — Я поруч.

І Васі саме б цього злякатися, враховуючи, хто він, а хто вона.

Та замість цього вона другою рукою сама переплела пальці з великими та гарячими чоловічими. Василина не звикла нікого просити про допомогу. Тим більше — підозрюваного. Проте… Чи мала вона тепер вибір?

— Я… Мене лякає це. Відсутність можливості бачити. Контролю над ситуацією… — ніби виправдовуючись, що геть не було їй властиве, прошепотіла. — Очі… — примружила ще сильніше повіки. Замовкла. Горло затисло спазмом.

Але ж руку його фізично не може відпустити! Це щось за межами свідомості. Ірраціональне. Ніби й не правильно, а вона не може інакше, і все!..

— Ш-ш-ш, — він сам звільнив одну руку та… накрив пальцями її губи.

Дуже… обережно. Неочікувано. Вона аж сахнулася! Не злякавшись… просто, без можливості бачити — все спантеличує!

— Не бійся, княгиню. Дозволь, поки я побуду твоїми очима. Домовилися? — тихо та низько поцікавився Владислав.

Владно. Як вже все вирішивши, аніяк не питаючи її…

А ще — немов би дуже близько до обличчя Василини! Він нахилився?

— Княгиня? — дівчина розгубилася ще більше, здалося. — А це — чому?

Владислав аж примружився, спостерігаючи за кожною зміною, найменшим рухом її обличчя, губ, вій.

Відчув, як вся завмерла, але ж міміка ніби своїм життям живе!

Усвідомила, наскільки він близько? Можливо. Все ж таки було в ній щось і від дикого звіра: всі ці її інстинкти, зосередженість, готовність битися…

І це його не менш потужно вабило. Немов пробуджувало щось з таких глибин, про які Влад у собі й не здогадувався!

Простягнув руку та обережно обвів її підборіддя.

— Ти сильна. Можливо, не буду сперечатися, що як цариця… але й більш потужна, немов, трохи дика… Не погано. Навпаки… Як небезпечний хижак, швидше, — він посміхнувся, підозрюючи, що вона відчує то за зміною його тону. — Як справжні княгині, швидше… Таки ж спадкоємиці вікінгів та валькірій, про яких ми вже мову з тобою завели, — знову ковзнув рукою, погладжуючи. — Які ні в чому не поступалися чоловікам. Ще й мстилися до останнього… не лякалися й дикунів…

— Як отой ваш Кульгавий? — пирхнула вона, попри розгубленість, точно намагаючись триматися. До біса сильна!

— Влучне спостереження. Так, — він весело хмикнув. — Ото й кажу — ти така ж яра за відчуттям. Незламна, — нахилившись ще нижче, хрипко видихнув Яструб в її вухо.

І долонею всотав дрібне, неначе солодке тремтіння м’язів цієї жінки.

Охрініти! Вона його вабила. Здуріти до того ж з якою силою!

Це було геть дивне усвідомлення, враховуючи ситуацію.

На бога! Вона у лікарняному ліжку! У неї струс!

І величезний синець на обличчі не мав додавати Василині такої тендітності та зворушливості. Як і те розгублене полум’я в очах, які зараз видавалися геть розфокусованими… Але це все тільки більше його до неї немов припаювало!

?????????????????????????? Владислав, котрий завжди вважав себе до біса логічним — зараз нічим не міг пояснити непереборну потребу особисто подбати про добробут та затишок для цієї дівчини! Воно немов би пульсувало у кожній його кістці, скручувало нерви та… нагніталося всередині нього! І тільки збільшувалося з кожною миттю, що поруч знаходився. Якась довбана містика, в яку він ніколи не вірив!

Коли спалахнуло? Звідки? Не мав відповіді… Тоді, як впала на нього з дерева? Чи як у підборіддя вцілила? Чи коли упала на бруківку його двора?.. Бляха, як стільки всього втулилося за кілька годин?!

Можливо, він граний збоченець, просто до сьогодні не знав про це?

Але ж так, вона його вабила!

Мовчки, без жодного звуку волала до чогось, суто чоловічого в ньому. Породжувала дивне відчуття, ніби він нікого до того ближчого не мав, і зараз просто не може дозволити їй зникнути зі свого життя. Чи чомусь поганому трапитися з цією жінкою…

Геть йому ж чужою!.. Хіба ні?

Він наче розумів це цілковито ясно. І все ж…

Обхопив долонями її обличчя. Обережно, щоб не зачепити садна та забої. Не втримався, провів великим пальцем, відчуваючи оксамитову м’якість її шкіри. І це дивне звернення, яке само з язика зіскочило, але ж наскільки дійсно їй пасувало!..

— Не бійся, моя княгине. Я буду поруч. Ти не залишишся одна в темряві. Ніколи. Присягаюся! — прошепотів, достеменно сам не маючи доводів пояснити, що йому груди дере.

І злегка зачепив губами її вухо… Не дражнячи. Скоріше, починаючи привчати дівчину до своїх дотиків.

Навколо панувала тиша.

В цьому будинку так і не стало більш… затишно, чи що. І не були потрібні очі, аби це зрозуміти.

Хоча зараз вона почувалася ще більш розгубленою, і варто було визнати, що справа не тільки у місці, яке не встигло стати їй знайомим. Василина ледь почала більш-менш адаптуватися до лікарняної палати, як ось її знову забрали… До будинку Яструба.

І от вона сиділа… десь. Якщо вірити цьому неможливому чоловікові — у його власній кімнаті. На його, трясця, ліжку!

Якого біса?!

Це капітально збивало з пантелику! В одязі, який він їй дав… включно з білизною та взуттям. Було дуже цікаво, яке воно все, бо наразі Вася тільки те усвідомлювала, що одяг м’який, зручний та затишний. І взуття її розміру… здається, кросівки. Вона таке полюбляла.

А ще була таки вдячна, що то точно спортивний костюм чи щось таке, а не якась сукня, у якій вона б сто відсотків почувалася жахливо. На зараз же навіть сподівалася, що зуміє захиститися, раптом що, — рухи не сковані.