Чтение онлайн

— Світлий камінь, — мовив він, — пісковик.

Я присіла навколішки й почала розчищати руками. Дивна річ, але камінці складені були один до одного, рівненько, й утворювали такий собі круглий майданчик. Може, колись це було підвищення, та зараз уже зрівнялося з землею. По чотирьох боках круга — виступи. Риючи сніг, як собаки, ми розчистили і весь майданчик, і навколо нього.

Споруда — рукотворна, поза всяким сумнівом.

— А це, — мовив Ростислав таємничим шепотом, — старе поганське капище.

— І Велес, скотій бог, — підхопила я йому в тон, — царював тут.

— А на цих чотирьох виступах, що відходять од кола, стриміли дерев’яні стовпи, на яких згори тримався дах.

— А посередині стояв грізний Велес.

— І приймав пожертви.

— І приймав пожерти.

Одночасно ми розреготалися.

Але дивна річ: що довше я дивилася на викладений світлим каменем майданчик, який ніс на собі сліди літніх кострищ, по два боки якого валялися колоди, що їх, безперечно, давно облюбували туристи, то сильнішим ставало відчуття старожитності й якогось вищого призначення цих майже правильних кам’яних кілець.

І здогад прошив мене: каміння майданчика викладене не простими кільцями, а спіраллю. Так, ніби вихор ріс із середини землі — й розкидав навсібіч пісковик, і так той і застиг тут навіки. Саме тому мені спершу здалося, що майданчик — ніби трохи довгастий, не зовсім круглий, а то ж він дійсно має форму мушлі. Хіба що на тому місці, де обривається спіраль, стирчить виступ, через який першої миті не помічаєш справжньої будови кострища.

— Смішки смішками, а це дійсно схоже на старе слов’янське капище, — мовила я.

— І ми зробили наукове відкриття, — ущипливо докинув Ростислав. — Хоч узавтра на Нобелівську премію подавай.

— А хто тобі сказав, що вчені ще не розкопали, а потім не описали капище? Може, якщо наукову літературу погортати, якраз згадка відшукається…

— А тоді покинули? — не здавався Ростислав. — Не обгородили, стовпчик не поставили, табличку не повісили?

— Мало у нас занедбаних пам’яток історії зараз руйнується? Чи не сам ти днями сперечався з Іриною про повний занепад у культурній сфері? Про те, що держава цілком занехаяла свої обов’язки? Ти в Кирилівській церкві давно не був?..

Ростислав ступив на центральний камінь капища — саме той, звідки рвався назовні вихор, — і повільно рушив, розкручуючи спіраль. Він ішов зосереджено, наче заново проходив усю історію людства, ніби бачив зараз перед собою не зимовий тихий ліс, а похмурих трипільців, котрі стоять перед вівтарем; за їхніми спинами гарцюють на коротконогих некрасивих конях кочівники-завойовники; ще далі — плугатарі тягнуть важкого плуга нескінченною борозною; козаки крутять шаблями, витанцьовуючи свій смертний танок; чорночубий суворий мужчина дивиться незрячим поглядом у кам’яну сіру стіну з вузенькими ґратками, бачить за ними примарну церкву Святої Ірини, потім схиляє голову до зошита й починає щось писати; люди, закинувши обличчя до неба, ловлять губами жовтогарячі зблиски урочистого салюту, всюди голови, голови, голови…

І тоді, коли Ростислав поставив ногу на останню брилу кам’яної мушлі, сірі хмари насунули нижче, облягли тісно ліс. Зникли ще хвилю тому видимі тіні від дерев, а гущавина лісова зчорніла й зіщулилася. Вітер зірвався, жбурнув сніг на капище. Ще один порив, другий — і вже під шаром білої крупи не видно пісковику, не лишилось і сліду поганського жертовника величному богу Велесу. Не проступають більше наші сліди, замело їх начисто. І блискавка — небувала, неможлива, немислима зимою блискавка — прошила небо.

Мов схарапуджені коні, ми помчали геть, шпортаючись у кучугурах снігу й лишаючи клоччя одягу на чіпких, злостивих гілках малиннику.

Як винесли нас ноги до машини? Мені здавалося, ми бігли наосліп. Що могла я впізнати у лихій хурделиці, яка розігралася зненацька? Так, наче переметнули ми враз із часу сьогоднішнього — в минуле, де вози збивалися з заметеного хугою шляху, де перепиняли їх голодні вовки, світили жовтими намистинами насторожених очей, і тоді в глухому, дикому лісі до стогонів метелиці долучалося моторошне виття…

Та змійові вали нарешті зосталися позаду, попереду вже виднілася галявина, де ми залишили авто, і якось одночасно з цим ущухла заметіль. Ще під ногами крутнувся поземок, іще з лапатої ялиці з глухим звуком упав додолу сніговий ком, іще кілька колючих сніжинок вдарилося в обличчя, ще десь у лісі загуділо страхітливо — й утихомирилось. І мені видалося, що блискавка, яка розколювала темне небо синім електричним розрядом, що громовиці, які шпурляло небо на землю, тільки наснилися мені.

— Що це було? — спитала я.

— Ой, дай віддихатися! Ну, ми й крос відмахали. І головне, як швидко все вщухло!

— То що це було?

— Не знаю, — мовив Ростислав. — Страшенна блискавка взимку — такого ж просто не буває! Але ж вона мене пристрашила! А там іще чи то капище, чи то бозна-що… Паніка — страшна штука.

— А ти бачив, як каміння швидко снігом замело? Двічі жбурнуло крупою — і вже сліду не видно. І відбитки ніг наших замело — тільки ш-ш-шух! От якби зараз повернутися — ми б знайшли це місце?

— Знаєш, — знехотя признався Ростислав, — чогось мені не хочеться вертатися. Не страшно, але моторошно.

— Та то я так, гіпотетично. А все-таки щось там є, у тому місці! Ніхто б звичайне кострище такою спіраллю не вибудовував.

— Відкрився нам місцевий Стоунгендж…

— Всяке може бути.

— І то друїди, — мій супутник містично понизив голос, — наслали грім і блискавку, щоб не заважали ми їхньому ритуальному танку.

— Не друїди, а наші рідні мавки, лісовики й болотяники.

Ми наблизилися до машини. Ростислав натиснув на ґудзик дистанційного керування сигналізацією, і машина відізвалася вдячним пищанням. Вона й сама, певно, налякалася незбагненного явища природи. Ми залізли в салон, мотор завівся слухняно. Авто зрушило.

Кілька метрів ми прокотилися донизу, підстрибуючи на нерівностях схованої під снігом дороги. Це підскакування було неприємним. Ще й з’явився несподіваний чвякаючий звук. На повороті машину занесло.

— Зупинись! — крикнула я. Ростислав автоматично проїхав ще кілька метрів. — Зупинись!