Чтение онлайн

Ось тут на сцену і вийшла журналістка Ліна Оверченко. Згадавши про її зв’язки з незліченною кількістю найнесподіваніших людей, тут-таки я подзвонила своїй колишній однокласниці.

— Зізнайся чесно, ти давно не встрявала в авантюри?

— Бубочко, що сталося? — запопадливо спитала Ліна.

— Хотіла тебе перевірити на знання латини.

— Е-е-е-е…

В душі я посміялася: Ліна, яка мала дві вищі освіти й незакінчену аспірантуру, абсолютно не знала мов. Поки вона вчилася, усі завдання з англійської виконувала для неї я. Якби ще й можна було на іспити замість неї ходити… Вона вічно записувалася на курси іноземних мов, передплачувала самовчителі, крала підручники в мене — марна справа! Мови — то було не для неї.

— Мені трапився небезінтересний текст, — пояснила я Ліні, — а я не можу його розшифрувати. Перекласти можу спробувати, але як мені здогадатися, з якої це книжки?

— Сонце, звідки ж ти знаєш, що це латина?

Влучне питання!

Перед очима спливли рядки з підручника латинської мови:

Скопійована з невідомої книжки сторінка збудила давній спогад про те, як університетська наша група перекладала поезію Овідія і в результаті отримала хуліганський вірш:

а потім, сидячи по-турецькому на паркеті під вікном, по черзі ми декламували власне творіння охочим студентам і збирали пожертви у чорний жіночий капелюшок…

— Це я легко перевірю, але й ти маєш мені допомогти.

— Перекласти?! — з непідробним жахом у голосі вигукнула Ліна.

— Якщо зможеш…

— У наступному житті.

— Тоді допоможи мені розшукати знавця, який знатиме, що це за книжка.

Ліна надовго замислилась. Я не витримала:

— Даю тобі день на роздуми. Якщо до завтра не надумаєш, розповім твоєму Орестові,якти в дев’ятому класі крала зелені персики в колгоспному саду, а потім ганебно тікала від крихітного собачки й загубила босоніжок…

— Бубочко, тільки спробуй. Завтра подзвоню.

Та мені нестерпно було чекати до завтра. Невідомий пустун навіщось запхав аркуш у двері, а дурноверха я, замість кинути папір на столі й благополучно про нього забути років на три, до наступної генеральної чистки письмового столу, вчепилась його, мов бозна-якої важливої загадки.

Підручник латини нещодавно нарешті перебрався з квартири батьків у моє двокімнатне помешкання. Давним-давно не зазирала я в нього, але, якщо не помиляюсь, у кінці він має куценький латинсько-український словничок. Я вирішила спробувати.

Перший рядок на відксереній сторінці, очевидячки, не був першим рядком ні цілої книжки, ні навіть розділу; принаймні, я б очікувала на початку оповіді великої, складного малюнку літери — тут же текст починався просто: «Et bene maiores dixere Borysthenis amnem», — і переходив на другий рядок, який закінчувався крапкою: «Iam mellis plenos, iam lactis volvere fluctus». У двох реченнях як мінімум два слова я могла легко вгадати: Borysthenis — Бористен і lactis — лактація — молоко. Можна було вирахувати plenos, якщо від нього походить англійське plenty — багато, повно. Що вже говорити про bene!

Озброївшись словничком у кінці підручника, я почала нанизувати намистини слів у разок речення: et — і, bene — добре, maiores — великий, dixere — говорити, Borysthenis — Дніпро, amnem — річка, iam — уже, mellis — мед, plenos — повний, iam — уже, lactis — молоко, volvere — котити, fluctus — хвиля. Що виходить? «І добре великі говорили: Дніпро-ріка уже медом повна, уже молоком котить хвилі». Є сенс… Тим паче, що з ріками, які течуть молоком і медом, ми дещо обізнані…

На приблизний переклад перших двох рядків я витратила чи не годину. Продовжу наукову довідку завтра, сонно подумала я, побрівши на кухню, де на мене чекало горнятко ряжанки.

Де ж мені було здогадатися, що ні завтра, ні позавтра у мене не буде нагоди повернутися до загадкового послання?

Довший час я гадала, що саме повістка до слідчого, яку я знайшла уранці в поштовій скриньці, стала початком неймовірних моїх пригод. Що поштарка полінувалася піднятися ліфтом на третій поверх і вручити її особисто, мене не здивувало: вже давно за рекомендованими листами мені доводилося самій чалапати на пошту.

Повістка викликала мене на дванадцяту годину; я пішла, не впевнена, за що вдостоїлася такої честі.

Пару місяців тому я стала свідком дорожньо-транспортної пригоди, коли три п’яниці на іномарці не зупинились на червоне світло. Слава Богу, обійшлося без жертв. Лишень у цій справі, вочевидь, могла мене турбувати міліція, бо загалом я веду до огиди порядне життя.

Черговий на вході перевірив повістку, тоді переписав у велику конторську книгу мої паспортні дані й черкнув перепустку. У довгих коридорах лунко відбивались од стін мої наполохані кроки. На другому поверсі я розшукала потрібний кабінет.

Той, хто мене запросив, виявився зовсім не таким, яким би я собі могла уявити звичайнісінького українського слідця. Височенний хлопчина, зовсім молодий, стрижений майже наголо, з великими долонями, що покоїлися поверх паперів на столі, з великими ногами, що стирчали з-під столу. Чорні черевики мали, либонь, сорок шостий розмір. Побачивши мене, хлопчина суворо насумрив брови.

— Наталія Тарасівна? — уточнив слідчий. — Прошу сідати.

І я всілася на старенький дерев’яний стілець.

Кімната справляла дивне враження. З одного боку, вікна пишалися новенькими металопластиковими рамами й подвійними склопакетами. Який-не-який ремонт: ламінат на підлозі, білі пухирчасті шпалери на стінах, — приємно радував око. З іншого боку, старезна дерев’яна шафа й розсохлий письмовий стіл настільки контрастували і з жалюзі на вікнах, і з новеньким сучасним комп’ютером у кутку кімнати на тумбочці, що здавалися висмикнутими з іншого життя.

— Дайте мені, будь ласка, свою перепустку, — мовив слідчий, — я відмічу.

Простягнула йому аркуш, і він поставив час — на годину наперед — і підпис.

— Мені на виході віддати? — навіщось перепитала я, адже відвідувати присутствія мені вряди-годи доводилося, тож порядки я знала.

— Так, — підтвердив слідчий. Зробив паузу — й аж ось узявся до справи: — Отже, — він звірився з папірцем, — Наталіє Тарасівно, ми розслідуємо вбивство…

Якби він вихопив з-за пазухи пістолет і пульнув у мене ґумовою кулею, чей не була б я настільки вражена. «Не маю стосунку до жодних убивств!»— хотілося перехреститися мені.