Чтение онлайн

— Добре. — Вона на мить прикрила очі й спробувала зосередитись. — Тільки скажи мені ще одну річ.

— Я весь увага.

— Ти не боїшся, що за допомогою свого дару я зможу тебе вбити?

Край спершу вирячився на неї, тоді зареготав — спочатку здивовано, а потім справді від душі.

— Ні, ти — це щось! Я тебе обожнюю, Томо, справді. Як ти собі це уявляєш? Ні, ти не зможеш мене вбити. Хіба я схожий на ідіота? Я відчую твої наміри ще на стадії задуму. Та й навіть якби тобі вдалося якимось чином здійснити замах на мене, — останні слова буквально вичавив, струшуючись від сміху, — знищити тіло не значить вбити мене. О ні. — Він знову посерйознішав. — Знаєш, мені прикро, що такі думки все ще приходять тобі в голову — я сподівався, що ми вже практично досягли взаєморозуміння. Я не хочу будувати наші стосунки на страсі. Довіра, ось...

Край не закінчив, бо руки Наріне, котра всю останню хвилину стояла позаду, лягли на його потилицю й підборіддя, і в наступну мить із зовсім нежіночою силою рвучко вивернули його голову на сто вісімдесят градусів з характерним хрускотом. Він зойкнув і важко завалився на брудну долівку, зберігши на лиці закляклий вираз граничного здивування.

— Дякую, це все, що я хотіла знати, — сказала Тома і плюнула собі під ноги.

— Тамаро? Це ти?

Наріне повернулася до тями. Хотілося вірити, що це сталося після того, що вона щойно зробила. Тамара вклала в цю спробу добрячу порцію своїх сил. Руки дівчини напевно травмовані, але, принаймні, тепер вона матиме шанс ушитися.

— Тікай звідси, — наказала їй Тома. — Швидко.

— Що сталося? Що я тут роблю? — Дівчина хитнулася, здивованим поглядом окинувши приміщення підвалу, а потім ойкнула, зауваживши тіло біля своїх ніг. — Що таке, що...

— ПІШЛА ЗВІДСИ!!! — на всю силу своїх неслабких легенів гаркнула Тамара. Від цього крику Наріне пополотніла, але таки зрушила з місця. От і добре. Хай ображається, хай ненавидить її, але тікає. Зате виживе... якщо тільки не зіштовхнеться з навернутою Маргаритою. Але з цим Тома їй допомогти не зможе. Її справа — подбати про Края.

Наріне нарешті зникла на сходах, потім десь зовні щось бабахнуло, подібно до пострілів. Два чи три рази. У Тамари не було часу думати про це.

— Су... чи... ще... — прохрипів Край, з ненавистю витріщаючись на неї. Його голова все ще лежала під неприродним кутом, зате руки поволі намацували землю навколо себе. Зрештою спробували відірвати тіло від підлоги. Тулуб припіднявся, а голова звісилася до землі, як мішок з піском. З перевернутого рота зміюкою виповз довгий чорний язик.

— Здається, я вже дечому навчилася, — повідомила Тамара, даючи сильний уявний штурхан ґрунту під спотвореним тілом ворога. Земля здригнулася й просіла, і Край миттю провалився ногами у виниклий отвір. Його руки вчепилися у краї ями, а голова почала судомно смикатись, неначе в бажанні відірватися від плечей. Томі не хотілося дізнатися, чим закінчаться ці спроби.

— Таки навчилася. — Ще один імпульс примусив вибухнути цегляну стіну, й уламки обрушилися на нього важким кам’яним дощем. Істота Край заревла, неначе мамонт під ударами кроманьйонців. Вона смикнулася, скидаючи з себе шматки почорнілих від часу цеглин, і виштовхала зі спини два велетенські шкірясті крила. Ті здіймалися й падали, здіймалися й падали, обдаючи Тому хвилями затхлого повітря. Народжений повзати літати не буде, вирішила вона і обвалила на нього ще одну стіну. Ревіння монстра перетворилося на нескінченну вібруючу сирену.

— Гори ти синім полум’ям, скотино, — побажала наостанок Тамара і кинулася до перекошених сходів.

Якщо намагатися в усьому поганому відшукати світлі сторони, думав Вересень, хекаючи на ходу через забитий бік, то вони врізалися дуже вдало. Прямо навпроти бази, п’ять хвилин підтюпцем. Викликане Капелюшним підкріплення з’явиться ще не скоро, міркував Роман, а де решта сектантів, він не знав і не дуже хотів над цим замислюватися. Без зайвих думок квапитися до Наріне було куди легше. Якби ще клята голова не боліла так сильно... І не крутилася, як той глобус. І якби ще його не нудило... Але геть усе добре не буває.

Капелюшний ішов попереду швидким спортивним кроком, сторожко озирався і не хекав — давався взнаки тверезий спосіб життя. Свій «ПМ» капітан тримав напоготові, але в тій цілковитій тиші, яка навалилася, щойно вони віддалилися від аварійного шосе в глиб лісу, навіть зброя здавалася зайвою.

Ліс виглядав мертвим, як і напівзруйнований корпус бази, що виник попереду. Звичні звуки — такі як цвірінькання птахів, шурхіт вітру, тріск сухого гілля під ногами — просто зникли, немовби їх ніколи не було. Почуваючись мов космонавт у стані невагомості, Вересень навіть злегка копнув мимохідь стовбур сосни — аби хоч щось почути. Цей копняк він відчув усією забитою ступнею, але не почув нічого.

Капелюшний роззявив рота, і Роман злякався, що й ця спроба виявиться епізодом з німого кіно. Але, на щастя, той відкашлявся і промовив:

— Щось занадто тихо... Як у космосі, трясця...

Вересень кивнув, завертаючи на викладену бетонними плитами доріжку, що вела до головного корпусу, і раптом закляк. Усе навколо, окрім власне бетону, було завалене гниючими трупами різнокаліберних тварин. Роман судомно ковтнув, радіючи, що не поснідав.

— Що за хрінь...

— Отруїлися? — припустив капітан, втім без особливої певності в голосі.

— Сумніваюся. — Роман прискорив кроки, аби швидше проминути цю долину смерті. Сморід зводив його з розуму. — Я гадаю...

Оприлюднити свою версію Вересень не встиг. На Капелюшного раптом щось упало згори. Чи, точніше, стрибнуло, збиваючи з ніг, з диким вереском, від якого кров у жилах узялася кригою. Той і сам закричав, від несподіванки впустивши пістолета у траву. Щось — а виявилося воно замотаною у світле ганчір’я жінкою — вчепилося в нього, як голодний гризлі в раптового туриста, і вони разом покотилися по всіяній падлом траві, мов охоплені несамовитою пристрастю коханці.

— Не пущу-у! — вишкірившись, утробно гарчала жінка. — Не да-а-ам!

— От курва! — загорлав Роман, раптом зауваживши, наскільки нападниця схожа на псевдо-Маргариту Козодуб, що лежала в морзі. — Ану відпусти його! Кому кажу!

Та й не думала пускати. Вчепившись зубами у щоку Капелюшного, вона смикнула головою і відхопила цілий шмат шкіри. Капітан заревів від болю.

Вересень згадав про пістолет. Стрибнув у траву, проповз навколішки кілька метрів, намагаючись намацати його, і таки знайшов. Щоправда, дещо запізно. Перш ніж встиг націлитися, оскаженіла жінка осідлала Капелюшного, уп’ялася пальцями у його горло й одним різким рухом вирвала йому кадик.

Луна від пострілів прокотилася лісом, неначе сам Господь Бог тричі рішуче постукав у чиїсь двері. Маргарита (а тепер Роман був упевнений, що це саме вона) безвільно замотала простріленою головою й завалилася на бік, розкинувши руки. Вересень швидко підповз до Капелюшного, але одного погляду вистачило, щоби зрозуміти, що той більше не жилець. Розірвана горлянка дзюрила кров’ю відразу в кількох місцях. Він спробував хоч якось затиснути її долонею, але капітан відкинув його руку. Смикнув Вересня за комір, захрипів, силячись щось сказати, але марно. Капелюшний сіпнувся, очі його нарешті закотилися, а лице безсило відвернулося убік. Роман лишився сидіти над ним, намагаючись зрозуміти, як усе це могло статися. Здається, від того моменту, коли божевільна вискочила на них нізвідки, минуло не більше трьох хвилин, і ось тепер він сидить поміж двох трупів, один з яких нещодавно був його другом, а другий — тою самою зниклою дівчиною, через яку все закрутилося. Сидить із відчуттям, що тепер і сам не відмовився б стати трупом і лягти поруч.