Чтение онлайн

Врешті опустили його на траву у вишневому затінку. Одразу ж прибіг санінструктор і поверх бинтів, що ними були обмотузовані ноги пораненого, став накладати свої, наче боявся, що старих не вистачить до санбату. Після того ми напоїли пораненого водою. Він затихнув, а командир роти сказав, що от–от під'їде підвода і одвезе його у санбат.

Аж тепер капітан повернувся до сержанта. Той знову став доповідати. Обличчя його розчервонілось од збудження…

Висадившись із човнів, вони подерлися вгору. Спершу густим верболозом, де пересохле паліччя тріщало, мов навіжене, тож вони майже годину долали ту стометрову смугу. Згодом стало легше. Вони перебігали од дерева до дерева, а німці мов провалилися крізь землю. Хоч всюди було натоптано, вони знайшли навіть порожню пачку од чужоземних сигарет…

Тут сержант поліз до кишені і дістав яскраво розмальовану картонну пачку. Капітан уважно роздивився її й понюхав, передав політрукові. Той теж оглянув з усіх боків і понюхав, але нам не дав, хоч ми теж хотіли понюхати, чим воно пахне.

Врешті вони побачили німців, продовжував сержант. На галявині, поблизу монастиря. Роздягнувшись до трусів, німці смажилися на сонці, а одяг і зброя лежали, недбало покидані, поруч. Троє дрімало, четвертий же лежав на спині й награвав на губній гармошці. Підкравшись до галявини, сержант наказав примкнути багнети, і з криком «ура!» вони атакували німців.

Ворог у паніці втік, одяг і зброя лишилися. Поспіхом зібравши трофеї, вони побігли донизу, і тут їх обстріляли…

Лише зараз ми звернули увагу на великий вузол, що його тримав один із розвідників. Командир наказав розв'язати, і ми жадібно стовпилися довкола.

На землю впали чоботи, тупоносі, короткі, з халявами розтрубом, штани й френчі незвичайного крою, поцяцьковані якимись значками, реміняччя з блискучими алюмінієвими пряжками і новенька, мов щойно з заводу, воронована зброя: автомат із прямим, як пенал, магазином, пістолет з незвичної форми руків'ям.

— А де ж іще зброя? — поцікавився капітан. — їх же було четверо.

— Ми підібрали все, товаришу капітан!

— Значить, двоє втекло із зброєю, — задумано сказав капітан. — Але чому вони не одстрілювались?

Сержант дозволив собі знизати плечима. Тоді політрук висловив думку, що німці, налякавшись, забули й про зброю. Це ж легко сказати: десять орлів із примкнутими багнетами, та ще й з грізним «ура!».

Ми всі розсміялися схвально, а політрук, обернувшись до нас, трьох зв'язкових, повчально і строго сказав:

— Учіться, як треба воювати!

Хоч ми і без цього із захопленням та заздрістю дивилися на розвідників.

Невдовзі розвідників викликали у штаб батальйону. А трохи згодом під'їхала підвода і забрала пораненого.

Іще два дні німці сиділи, як миші. За цей час нічого особливого не скоїлось. Хіба що мінометна батарея, розташована поруч, обстріляла монастир. Я саме сидів на спостережному пункті, коли тут прибігли капітан і політрук, і ми вже втрьох спостерігали за обстрілом.

Перша міна упала в лісі, і політрук сказав: «Недольот». І так строго подивився на мене, наче я був винен у тому. Друга теж шаснула поміж дерев, і політрук сказав: «Перельот». Третя ж вибухнула якраз посеред подвір'я, і політрук закричав: «Молодці!» Догори зметнувся стовп чорного диму. Фашисти ж не появлялися, вони навіть не обізвалися на постріли, хоч наші командири були переконані, що, окрім монастиря, ворожому командуванню ніде бути. Де зупинялися білі офіцери під час громадянської? У поміщиків, куркулів та попів!

Випустивши іще три міни, наша батарея вмовкла, і політрук сказав мені строго: «Бачили, як треба стріляти?» — наче я теж був мінометником і нікудишньо стріляв.

Фашисти одмовчувалися весь той день і ніч, а на світанку перейшли у наступ.

Ми всі солодко спали, коли на тому боці замиготіло, забухало і з чорного неба на нас сипонуло снарядами й мінами. Досі затишна, мирна земля, що дихала сном і спокоєм, враз затрусилася, заклекотала, забухала, тугі гарячі хвилі змели нас з належаних місць, і ми, осліплі, оглушені, заметалися поміж вибухами, шукаючи входу в бліндаж. І коли врешті знайшли і вкотилися клубком, там уже були командир роти і писар–сержант.

— Де політрук?

Капітанові доводилося кричати, бо довкола аж ревіло од вибухів. Він хапав кожного із нас за петельки, кричав у обличчя:

— Де політрук?!

Ми не знали. Ми нічого не знали. Політрук спав з нами поруч, але ми не могли б зараз напевне сказати, де те місце, на якому ми спали. Його знесло, змело, кинуло в безвість.

Ми тулилися спинами до глиняної стіни, тряслися разом із нею, а зверху сипалася земля, тріщали соснові колоди, і гухало, й бабахало, й вищало, й ревіло — гарячі ядушні хвилі вривалися в бліндаж крізь благенькі дверцята й амбразуру.

Хіба хто з нас міг думати, що війна може бути такою!

Врешті капітан зрозумів, що, скільки не кричатиме, так і не доб'ється нічого. Він метнувся до дверцят, а сержант закричав:

— Товаришу капітан, туди не можна: уб'ють!

У ту ж мить пролунав особливо оглушливий вибух. Довкола аж задзвеніло, дверцята розкололися навпіл, мовби по них рубонули величезною сокирою, ми інстинктивно припали до стінки, затуляючись ліктями од нестерпно яскравого спалаху, і одразу ж вибухнуло вже у бліндажі, осліпило, рвонуло, жбурнуло один на одного. По шоломові дзенькнуло щось, гостро і люто, я встиг лише побачити чорну постать сержанта, що повільно осідала на землю, як по руці моїй наче пройшовся відбійний молоток — руку відкинуло набік, а гвинтівка полетіла на землю. І лише тоді я почув, як затріщав автомат: прямо в амбразуру. Хтось там зверху крикнув, раз, удруге, втретє, і знову короткою чергою, густо сіючи кулі, вдарив автомат.

І одразу ж усе стихло. Лише чутно було, як унизу, понад річкою, довгою безкінечною чергою захлинався наш кулемет та над головами потріскували соснові колоди. Я глянув на свою правицю, яка враз оніміла, стала мовби чужа, і з жахом побачив, як по рукаві гімнастерки швидко розповзалася чорна паруюча пляма.

— Товаришу капітан, я поранений!

На мене засичали, зацитькали, чиясь шкарубка долоня потягнулася до рота, і лише зараз я збагнув, що оте, що вибухало раз по раз у бліндажеві, було німецькими гранатами, а в амбразуру строчив німецький автомат. І кричав, коротко й зло, не хто інший, як німець.

Крізь зірвані дверцята, крізь амбразуру, перевитий димом, вливався холодний світанок. І в тому чадному примарному світлові чорніло непорушне тіло сержанта, а під дверцятами ворушився наш ротний.

Впираючись ногами в землю, він намагався звестися, але ноги його не слухалися: він знову зсувався додолу і знову починав усе наново. Без звуку, без жодного слова. Я оглянувся розгублено на двох зв'язкових, які сиділи поруч, і побачив, що один із них поспіхом перебинтовує долоню, а другий, звівшись, йде до капітана.