Чтение онлайн

— Уже чистий... Я тільки трошки...

І не встиг я отямитися, як він виколупує трохи начинки і кладе до рота.

Я хотів крикнути на нього, стягнути з стільця за штани, але братові очі засяяли такою насолодою, що моя душа не витримала: облизавши пальця, я теж потягнувся до начинки.

— Еге, ти більше! — відразу ж запротестував Сергійко.

— Ну, годі! — врешті схаменувся я, коли в пирозі з'явилися дві великі дірки, наче там порпалася пара мишей. — Ходімо краще гратися.

— Ходімо, — неохоче погодився Сергійко, однак з хати не йшов. Залишати ж його самого я боявся: дуже вже підозріло він поглядав на стіл.

— Я ще трошки, — обізвався за якийсь час Сергійко, благально дивлячись на мене. — Одну капочку... Ось стілечки...

Я почухав потилицю і потягнув рушник з пирога.

— Тільки потрошку ж! — сказав братові, аби заспокоїти власне сумління. — Бо мамка нам лупки дасть.

Коли ми вдруге відірвалися від пирога, він мав такий вигляд, наче там побувало з десяток мишей. Нещасний пиріг аж запався, втративши половину начинки.

Лише тепер пригадали ми мамин наказ і перелякано подивилися один на одного. Що ж його робити?

— А як увесь з'їмо? — запитав Сергійко. — Скажемо, що то собака з'їв...

Я тільки похитав головою: хіба ж собака дістане зі столу! Та й мама вже не один день знає нас, щоб відразу догадатись, чия це робота.

— І навіщо ми ту начинку їли! — вже каявся брат.

Я похмуро мовчав. Що тепер уже говорити, коли справа зроблена!

— Краще б ми її не їли!

— А як ми дірочки позаліплюємо? — все шукав порятунку Сергійко.

— Чим, у біса, їх заліпиш!

— Тістом... Або хлібом...

— Хе, тістом! Хіба ж гості не розберуть!

І ми знову засумували.

— Знаєш що? — врешті надумався я.— Давай зробимо нову начинку.

Сергійко погодився, і ми відразу взялися до роботи. Дістали груш-дичок (тих, з яких мама робила начинку, вже не було), старанно потовкли їх і змочили водою. Щоб гості не розібрали, мамину начинку ми з'їли до решти, а свою напхали в пиріг.

Після того нам відразу ж закортіло надвір. Бігали по траві, гралися в «квача» і намагалися навіть не згадувати про пиріг.

Однак чим ближче насувався вечір, тим тривожніше ставало у нас на душі: а що, як гостям не сподобається наша начинка?

Якось Сонька, коли ми були в неї, запропонувала:

— Давайте в жмурки гратися. Тільки цур-цура: з хати не виходити!

Я, Сергійко, Сонька і Галя стояли посеред світлиці.

— А в сінях можна? А в кухні?

— Скрізь можна. Тільки горшки у сінях не поперевертайте, а то мати нам дадуть!

Соньчина мати, тітка Одарка, була досить-таки швидка на розправу.

Першим жмурився я. Припавши обличчям до кожушини, що лежала на полу, де спали Соньчині батьки, я щосили закричав:

Потім запитав:

— Уже?

— Ще! Ще! — лунав з другої кімнати Соньчин голос. Там тупотіли ноги, торохтіли глечики.

— Вже!

Відірвавшись од кожуха, я зразу пішов у ту хату, звідки гукала Сонька. Там була величезна піч з багатьма запічками та припічками, стояли дубові лавки і стіл на грубезних ногах. Понишпоривши по закутках, я заглянув на піч і відразу ж побачив їх усіх.

— Це того, що вони за мною лізли, — сердилася Сонька. — Я казала: ховайтеся кожен окремо, а вони ж як пришиті!

Сонька уткнулася обличчям у кожух і заспівала про торбу, а я тихенько поліз під піл. Сергійко й Ганнуся відразу ж порачкували за мною.

— Куди ви! — засичав я на них. — Ховайтесь окремо. Та вони й не думали рухатися з місця.

— Ну, сидіть уже тут. Я деінде сховаюся.

Швидко вибравшись з-під полу, гукнув Соньці: «Ще!» і подався на кухню. В сіни не йшов, бо там уже вовтузився Ванько, ховаючись.

Ставши посеред хати, я задумався. На піч? Ні! Сонька відразу загляне туди. Під стіл? Теж помітить. У запічок?.. Мені хотілося заховатися так, як ще ніхто не ховався. Щоб Сонька до вечора шукала. І коли мій погляд упав на бляшану заслонку, я недовго вагався. Шмигнув у пащеку печі, отвір знову закрив за собою. От тепер нехай пошукає!

Тут було темно, пахло сажею та борщем. Я намацав теплий горщик, обережно відсунув його, поставив туди ж і горнятко, поки вмостився як слід. Під боком був солом'яний попіл, що так і здіймався, досить тільки поворухнутися. Сонька вже пішла на лови. Я затамував подих.

— Галя й Сергійко! — відразу ж закричала вона. — Стукалочки-палочки!

Згодом настала й Ванькова черга.

— То я просто не хотів бігти, що ти мене застукала, — солідно виправдовувався Ванько.

Потім почали шукати мене. Сонька нипала по кімнатах, кричала: «Вилазь, я тебе бачу!», та я добре її знав, щоб піддатись на цю дешеву приманку.

— Він, мабуть, на горищі сховався.

Вони подалися в сіни, зарипіли драбиною.

Я хотів уже було вилазити, щоб першому добігти до полу, коли грюкнули двері. «Сонька повернулася, — подумав я. — Бач, хитрюща яка! Ну, зачекай же, я тебе налякаю!»

Не довго думаючи, вимастив сажею обличчя, вдихнув якомога більше повітря, аж віддулися щоки, тихенько підліз до заслонки. Тільки я зібрався відтулити її, як заслонка сама поїхала набік, і передо мною з'явилося обличчя... тітки Одарки. Та я вже не міг стриматися:

— Га-ав!

Соньчина мати голосно гикнула, закотила очі під лоба і тихенько лягла на долівку...

Возили тітку Одарку за сорок кілометрів до славетної ворожки — виливати переполох. Одужала зовсім Соньчина мати чи ні, я не знаю, однак до самої смерті твердила, що на власні очі бачила чортяку:

— Отаке мале, як моя Сонька, морда ж чорна, як у арапа! Ще й гавкає собачим голосом.

Оцю історію я почув, коли мені було неповних сім років. Розповідала її знайома вчителька, мамина подруга, що іноді наїжджала до нас із міста — з таємничого Миргорода. І я, що ніколи не був далі сусіднього села, дивився на неї, як на сьоме чудо світу.