Чтение онлайн

Ось фотографії того помешкання, де вони порпалися після погоні... чи, радше, конури. Ясинський, схоже, був зовсім пропащим. У квартирі неначе не колишній директор клініки жив, а купа нелегалів. Шпалери обдерті, меблів практично немає, замість ліжка — матрац просто на підлозі, в холодильнику — рай наркомана. А ще, згадав Денисенко, — ніякого телефону.

Минулої ночі Пасків сказав, що диспетчер прийняв виклик на його ім’я. Те, що виклик був саме на ім’я майора, не дуже дивувало — при бажанні будь-хто міг дізнатися. За свою кар’єру той напрацював дуже широке коло знайомств. Більше дивувало те, яким чином цей Ясинський міг взагалі зателефонувати у відділок.

Там не те що телефону — навіть розетки не було. Той матолк, прости Господи, міг продати свою телефонну лінію. Таке бувало. Двісті баксів — і справу зроблено. Того, хто купив цей номер, зрозуміти легко — не треба стояти в довжелезних чергах на телефонній станції, а ті... як їх там... Сі-Ді-Ем-Ей зовсім недавно з’явилися. Тобто — може бути.

З таксофона? Сумнівно. Для чого йому зайві витрати на картку?

З мобільного? Не смішіть.

Від сусідів? Посеред ночі, з їхніми вкрай складними стосунками? Ще більш сумнівно.

Денисенко вийшов з кабінету і, шаркаючи враз обважнілими ногами, підійшов до Левковича.

— Слухай, Ваню, а хто позавчора чергував? Ну, коли той потерпілий подзвонив?

— Зараз гляну, — трохи здивований виглядом капітана, відказав черговий. — Щось ти бліденький якийсь.

— Менше спати треба.

— І то правда. Ось, дивись — Павло Горенко, за графіком. А нащо тобі? Хочеш і йому медальку повісити за прийнятий щасливий дзвінок?

— Ага. Дуже хочу. Дай мені журнал реєстрації викликів. А Павло зараз де?..

— А що сталося?

— Та нічого. Просто хочу спитати у Горенка, той виклик прямо сюди надійшов, чи його перевели з центральної диспетчерської?

— Тю, та глянь у журналі. Нащо людину смикати? Там усе написано.

— Вже дивлюся. — Пальці Денисенка повільно гортали списані сторінки. Ось позавчорашній день, точніше, ніч. Дванадцята двадцять — виклик на сімейну сварку з поста нуль-два, дзвінок переведено. Дванадцята сорок — пограбування, дзвонили прямо до відділка, виїхала патрульна машина. Перша двадцять — спроба зґвалтування, дзвінок також переведений. Друга десять — викрадення машини, виклик перевели. Бійка о другій п’ятнадцять, прямий виклик, і... все. Усе аж до п’ятої ранку. Спокійне чергування видалося у Горенка. Тихе, мирне чергування.

А Ясинський сюди не дзвонив. І в центральну диспетчерську — теж.

— Чорт забирай, — напівздивовано пробурмотів Денисенко. Він повернувся до кабінету, в роздумах опустився на стільця. А за якийсь час витяг мобільний і почав по пам’яті набирати номер.

Пасків якраз завершував свою оповідь про те, як, підбурюваний примарними неясними сумнівами та нестиковками офіційної версії, яку сам і породив, він спробував перевірити варіант з абортами і відразу ж знайшов чіткі закономірності, коли задзвонив телефон Сокола. Вони вже виїхали на Городоцьку в районі оперного театру, і майор, як заправський екскурсовод, попередив, що скоро буде місце фінішу його учорашнього ранкового ралі. Олега, втім, місця його бойової слави цікавили мало. Він глянув на дисплей — телефонувала Рада — і прийняв виклик.

— Слухаю, Радочко, що...

Його перервали істеричні схлипи, які аж ніяк не були схожі на голос завжди врівноваженої секретарки. Він не зміг розібрати жодного слова, тому сурово наказав (хоча сам відчув, як по спині пробіг перший холодок тривоги):

— Ану заспокойся! Я нічого не розумію! Ще раз — кажи чітко і повільно.

— Жінка, шефе! — нарешті вичавила Рада. — Жінка! Заскочила... до нас... мене, здається, оглушила. Голова паморочиться. Не знаю, скільки я лежала... Ніни немає, шефе!.. Тут все розкидане... її, мабуть...

— Будь на місці! Я зараз приїду! — Він вимкнувся, міцно матюкнувся і став шукати очима місце для розвороту. Пасків з-під лоба дивився на нього.

— Щось сталося?

— Сталося, чорт забирай! Хтось увірвався до агенції. Рада каже, що це була жінка, і я здогадуюся, хто саме. Ніни немає. Схоже, її викрали.

— Слухай, не варто розвертатися. Окозбирач там, де я сказав.

— Ти що, твою маму, глухий чи дурний? Я ж кажу...

— А я кажу: продовжуй їхати, — відчеканив Пасків, викинувши з голосу співчуття. Звук затвора, який пересмикують, Сокіл ніколи ні з чим не сплутав би. Він глянув у ствол табельного «макарова», який, у свою чергу, дивився прямо на нього з правої руки майора. — Тобі, Олеже, зараз краще в усьому слухатися мене.

— Пасків, ти що...

— На дорогу дивися, придурку. Маршрут не міняй. Скоро зустрінешся зі своєю сучкою... тільки якщо будеш баритися, не гарантую, що в неї не бракуватиме шматків. Оля — жінка гаряча й нетерпляча.

— Ах ти ж сволота, — враз захриплим голосом вимовив Сокіл. Його власний пістолет знаходився в кобурі на попереку, але вихопити його зараз було практично неможливо. — То це ти увесь час її покривав, так? Це ж ти її співучасник!

— Браво, допетрав. Я, між іншим, теж був тільки за те, аби все швидше закінчилося. Четверте вбивство не мало статися, та вона вирішила по-своєму. Тому довелося підметушитися.

— Ти підставив того хлопця у «форді», так? Хто то був?

— Один із багатьох моїх боржників. Завдяки мені його звільнили через півроку, коли той сів за статтею 152. Таке чмо було... Я просто попросив його під’їхати серед ночі за потрібною адресою і забрати тіло того алкаша, якого я, до речі, забив власними руками. Ти знаєш — сподобалося.

— Звідки ти знав, що я вийшов на Ясинського? — Питання зривалися з вуст Сокола автоматично, мозок тим часом працював над можливими варіантами виходу з цього невтішного статус-кво. Вони вже минали площу Кропивницького, до виїзду з міста лишалося зовсім небагато.

— Денисенко, наївний, виказав мені, про що ти питав Тамару. А оскільки ти вже вийшов на аборти і вловив систему, значить, можна було очікувати, що докопаєшся і до її колишнього чоловіка. Ну а там і до Ольги недалеко. Та, схоже, ханига все ж достатньо тобі розповів?

— Ні. Він жодного слова не сказав. Я знайшов їх шлюбне фото. То був дійсно сюрприз.

— Зараза, — всміхнувся Пасків. — Не передбачив. Ну то нічого, все одно вийшло цілком пристойно.

— Для чого ти зв’язався з нею? Ти знаєш, що вона чотири місяці провела в «жовтому домі» під Миколаєвом?

— Знаю. І що? Як жінка вона мене цілком задовольняє. А на все інше мені начхати.

— Господи, — на якусь мить від цієї відвертості Олег розгубив усі слова. — Ідеальна пара психопатів.

— У твоєму становищі вже має бути не до жартів. Керуй давай автівкою, і, може, застанеш свою подружку ще цілою.

— А я що роблю? Ти краще скажи: ти від самого початку знав, що вона вбивця?

— Що ж ти, падло, ніяк не заткнешся, га? — роздратовано відказав майор. — Зуби забалакуєш? Ти що, думаєш, це тобі чимось допоможе?