Чтение онлайн

— Бачиш, Артуре, герцог дійшов із своєю величезною армією до Ґрансона. Там було шістсот союзників, вони мусіли здатися. Тимчасом у наших горах усі збиралися на війну. В Невшателі до нас приєдналося трохи німців з льотарінзьким герцогом. Ах, Артуре, ось начальник, ми маємо його за другого після Рудольфа Донергуґеля! Ти його бачив, це він пішов до короля Рене, але він траплявся тобі й раніше; синій базельський лицар був він, ми називали його Лавренцем. Отож коли ми увійшли до Невшателя, нас було щось із п'ятнадцять тисяч та не менше, як п'ятнадцять тисяч німців та льотарінґців. Ми довідались, герцогмає шістдесят тисяч на бойовищі, але одночасово прийшла звістка, що Карло повісив наших шістсот союзників, мов собак. Я б хотів, щоб ти чув крик п'ятнадцятьох тисяч швайцарців. Навіть мій батько перший подав голос за битву. На світанкові ми підійшли до Ґрансона. Герцог льотарінзький напав на кінноту. А ми пішли на гору виганяти піхоту. Справа діялась у невеликому межигір'ї між горою та озером. І нам досить було однієї хвилини. Кожен на кручах швайцарець був дома, а Карлові вояки — їм довелося погано! Пам'ятаєш себе першого дня в Геєрштейні? Але тут не було добрих дівчат, самі списи та кияки. Кіннота, що її попобили льотарінґці, побачивши нас з другої сторони — накивала п'ятами. Тоді ми знову зібрались під горою на великому полі. Вишикувались, заграли музики; раптом у долині таке ми почули кінське тупотіння, такий скажений рев, немов усі салдати та співці Франції та Німеччини зібрались на змагання. Ми побачили куряву. Це герцог Карло вів усю армію на допомогу передовому загонові. Вони везли гармати, але ми посунули на них — і гуркіт гармат раптом замовк. Земля струснулась від нового реву… мов грім під землею загримів: на нас скакала кіннота…

Але наші начальники були митці своєї справи. Ми перекинули коней, поперебивали вершників хорунжих та лицарів; із тих, хто падав, жоден не лишився живий. Карлове військо відступало… почало безладно втікати, а тут нахопився Ферранд льотарінзький до нас з допомогою. Ворожа піхота, побачивши в такому стані кінноту, також повернула назад… Тисячі загинули, армія втекла.

— А батько? — ледве прошепотів Артур.

— Він урятувався, — відповів швайцарець, — і втік вкупі з Карлом.

— Мабуть багато пролито крови, раніш, ніж він утік?

— Ні, він у битві участи не брав.

В цю мить Рене та Маргарета вийшли з кімнати, король за руку з унуком, і перейшли передпокій. Маргарета гукнула на Артура й сказала:

— Перевір, чи правдива звістка, та прийди до мене сказати. Вони вийшли.

— Зіґізмунде, кажи далі! — кинувся до нього Артур.

— Раніше мені треба попоїсти!

— Це легко. — сказав Артур.

За допомогою секретаря королеви вони влаштували собі добрий сніданок. Лишившись на самоті з своїм другом Артуром, Зіґізмунд розказував далі:

— …так от, піхота тікала також, ми половину б перебили, якби не спинились роздивлятися Карловий табор. Який розкішний, яка краса, яка пишнота! Я увійшов до Карлового намету і побачив у внутрішньому покою на столикові дорогоцінне каміння між рукавичками, черевиками та всілякими дрібничками. Я пригадав вас, тебе та твойого батька. Коли це несподівано побачив старого знайомого — Зіґізмунд витягнув із-за пазухи намисто королеви Маргарети — і одразу пізнав…

Артур скочив з місця.

— Це намисто страшенно дороге… Воно належить оцій королеві. Артур радісно вихопив із Зіґізмундових рук дорогоцінне намисто, а той вів далі:

— Карло втік до Бургундії, кажуть він, похмурий та задуманий. Дехто розповідає, ніби він знову готує армію, але вся Швайцарія приєднається до нас після такої перемоги.

— А батько мій із ним?

— Звичайно. Він щиро намагається скласти з Швайцарією мир, але Карло божеволіє… А вино це чудове!

— Чого ви сюди так поспішали? — запитав Артур.

— А це вже провина твоя!

— Моя?

— А ось слухай: до нас добулися чутки, ніби ви з королевою Маргаретою умовляєте старого Рене віддати Кардові свої володіння та зректися Ферранда. Тому льотарінзький герцог послав сюди післанця, ти його добре знаєш, цебто не його, а деяких осіб з його родини, щоб цьому перешкодити.

— Нічого не розумію!

— Ото лихо… Ніколи ніхто мене не розуміє. Це був мій дядько Альберт Геєрштейн… брат мойого дядька…

— Аннин батько, — закричав Артур, — я його ніколи не. бачив!

— Це, байдуже. Він усе знає. Мій дядько давно переїхав через Райн і знайшов притулок при Карлові Бургундському. Останніми часами вони один до одного дуже охололи. Альберт узяв участь у таємному товаристві; Карло розгнівався, а той уперто провадив свою діяльність; і дядько мій каже, що Карла він не боїться, що, навпаки, Карло може тепер стерегтися його. Ти сам бачив його сміливість у Ля-Фереті.

— Невже канонік?..

— А-а! зрозумів? Отож то! Він вихвалявся, що Карло не покарає його за участь у страті Гаґенбаха. Вийшло справді на його, дарма, що дядько Альберт підмовив бургундську шляхту не дати Карлові грошей. А коли почалася війна з Швайцарією, Альберт подався до табору Ферранда в Невшателі та послав Карлові папера, що він касує свою перед ним присягу й не боїться його.

— Дивно! Діяльна та хитра людина!

— І зауваж, він за п'ять чи шість днів покинув швайцарський табор і хоч між Невшателем і Провансом чотириста миль, ми стрінули його, як він вертав од вас назад.

— Кого? каноніка?

— А так! Це твій післанець!

— А я йолоп пропонував його послуги королеві Маргареті!.. Увійшов секретар. Королева кличе Артура.

— Що ти довідався? — спитала Маргарета, коли Артур увійшов до її покою.

— Дуже мало. Але герцог знову збирає свої сили.

— Щоб зазнати нової поразки? Або щоб тривала безконечна війна? Де твій батько?

— З герцогом!

— Поїдь до нього й скажи, хай дбає за себе. Мене підтяв цей останній удар. Наша справа безнадійна. Я лишилася без спільника, без друга, без грошей.

— Ні, королево, щасливий випадок повертає вашій величності дорогоцінне намисто.

І Артур розповів королеві, що довідався від Зіґізмунда.

— І ще мушу додати про Альберта Геєрштейна… — Артур розказав і за це.

— Але ж не може людина, що прийняла духовний сан, зберегати свою владу між членами карного суду.

— Ні, з фемгеріхтами це трапляється. Члени цього суду мають багато переваг.

— Тепер їдь, — сказала королева, — до батька й скажи, хай він заховається в Бретані. Вирушиш на світанкові.

Попрощавшись із королевою, Артур пішов шукати Тіба й наказав провідникові лаштуватися до від'їзду.

Увечері Зіґізмунд та Артур брали участь у бенкеті короля Рене. Там була й Маргарета. Наприкінці вечора повернувшись Артур глянути на обличчя королеви, перелякано скочив. Голова Маргареті схилилась на груди, обличчя змінилося. Руки звели корчі.

Підбігши юнак до крісла, з криком відскочив.

Королева померла.

Бажаєте ви бачити людину,

Досвідчену в житті, в його пригодах!

Вона до наших послуг…

(Старовинна комедія).

Артур зараз же відрядив Тіба до свого батька з листом, де додавав, що через похорон йому доведеться лишитись у Провансі, і він чекатиме на відповідь.

За кілька днів відбувся і похорон. На великий подив Артурові в останню хвилину, коли похід уже вирушав, приїхав граф Оксфорд.

Коли церемонія скінчилася, старий, узявши сина за руку, повів його до невеличкого оточеного мурами двору. Вони опинились на самоті.