Чтение онлайн

Якоб пішов до неї й попросив її вислухати його спокійно. Він нагадав матері той день, коли він пішов зі старою, всілякі дрібні випадки зі свого дитинства, тоді розповів, як сім років служив у вигляді білки у феї і як та перетворила його на потвору за те, що він тоді облаяв її. Шевцева дружина не знала, що їй і думати. Усе, що він розповідав про своє дитинство, було правдою. Дивлячись на нього, вона відчувала відразу до потворного карлика й не вірила, що він може бути її сином. Нарешті вона вирішила, що найкраще – поговорити про це з чоловіком. Вона зібрала кошики і звеліла Якобові йти з нею.

– Ця людина, – сказала вона чоловікові, – каже, що він наш зниклий син Якоб. Він розповів мені, як його вкрали в нас сім років тому і як його зачаклувала якась фея.

– Он як? – перебив її зі злістю швець. – Усе це я розповів йому годину тому, і він пішов морочити тебе! Ну зажди, я його розчаклую!

Він схопив в'язку ременів, які щойно нарізав, і почав хльоскати ними по горбатій спині й довгих руках Якоба, та так, що той закричав від болю й побіг геть.

Нещасному карликові за весь день не вдалося ні поїсти, ні попити, а ночувати довелося на твердих і холодних церковних сходах.

Наступного ранку Якоб замислився про те, чим йому жити. Тут раптом йому подумалося, що він досяг успіхів у кухарському ремеслі.

Герцог, що правив цією країною, був відомий ненажера та ласун. До його палацу й попрямував Якоб. Він зажадав зустрітися з головним кухарем. Воротарі засміялися й повели його через передні двори до наглядача палацу.

Той насилу стримався від сміху, коли побачив маленького чоловічка, але взяв його за руку та відвів до покоїв головного кухаря.

– Ваша милосте, – сказав там карлик, низько вклонившись, – чи не потрібен вам майстерний кухар?

Головний повар вибухнув гучним реготом.

– Це ти кухар? – вигукнув він. – Та щоб тільки поглянути на плиту, тобі довелося б стати навшпиньки й добре витягти шию!

– Хіба шкода пари яєчок, сиропу й вина, борошна та прянощів? – сказав Якоб. – Дозвольте мені приготувати яку-небудь смачну страву!

– Ну що ж! – вигукнув головний кухар. – Ходімо.

За кухню слугувало просторе приміщення. У двадцяти плитах постійно палав вогонь, між ними текла прозора вода, де утримувалася жива риба, у шафах із мармуру та коштовного дерева були розкладені припаси, а ліворуч і праворуч розташовувалися десять зал, де було зібрано всі ласощі заходу і сходу. Челядь бігала туди й сюди, гримотіла казанами та сковорідками. Та коли до кухні ввійшов головний кухар, усі завмерли.

– Що замовив герцог на сніданок? – спитав головний кухар.

– Данський суп і червоні гамбурзькі фрикадельки!

– Ти чув, чого хоче герцог? – спитав головний кухар. – Чи візьмешся ти приготувати ці складні страви? Правда, з фрикадельками тобі не впоратися, це наш секрет.

– Немає нічого складного! – відповів карлик, який, коли був білкою, часто готував ці наїдки. – Для супу хай мені дадуть такі трави й такі прянощі, кабанячого сала, корінців і яєць. А для фрикадельок, – сказав він тихіше, – мені потрібні різні види м'яса, трохи вина, качиний жир, імбир і трава, яку називають «шлунковою радістю».

– У якого чарівника ти навчався? – вигукнув здивовано головний кухар. – Ти назвав усе правильно, а про травицю «шлункова радість» ми й самі не знали! Почнімо, однак, випробування!

Усе необхідне розставили на плиті. Але карлик ледве діставав до плити носом. Тому зсунули кілька стільців, поклали на них мармурову дошку й уже потім запросили диво-чоловічка почати куховарити. Покінчивши з приготуваннями, він звелів поставити обидва казани на вогонь і варити доти, доки він не гукне. Тоді він почав рахувати і, дорахувавши до п'ятисот, гукнув:

– Досить!

Казани зняли з вогню. Особистий кухар наказав кухарчукові подати золоту ложку, сполоснув її в проточній воді й передав головному кухареві. Той зачерпнув із казанів, скуштував, замружився, прицмокнув від задоволення язиком і сказав:

– Чудово! Чи не скуштуєте й ви ложечку, палацовий наглядачу?

Той скуштував і був у захваті.

Кухар теж пригубив, після чого шанобливо потиснув карликові руку і сказав:

– Ти майстер своєї страви. Так, травиця «шлункова радість» надає страві особливої привабливості.

Страви відіслали герцогові. А головний кухар повів карлика до своєї кімнати й почав із ним розмову. Але тут з'явився посланець і покликав головного кухаря до герцога. Той швидко вдягнув святкову одежу й пішов за посланцем.

Герцог мав дуже задоволений вигляд.

– Послухай, головний кухарю, – сказав герцог, – хто готував мій сніданок сьогодні? Таким добрим він ніколи не бував, відтоді як я сиджу на троні моїх предків.

Головний кухар розповів про все. Герцог дуже здивувався, звелів покликати до себе карлика й почав розпитувати його, хто він і звідки. Той сказав, що зараз він не має ні батька, ні матері і що куховарити він навчився в однієї старої жінки.

– Якщо ти залишишся в мене, – сказав герцог, – я платитиму тобі п'ятдесят дукатів на рік, святкове вбрання й понад те дві пари штанів. У моєму палаці всі отримують імена від мене, ти зватимешся Ніс.

Карлик Ніс упав навколішки перед герцогом й обіцяв служити вірою та правдою.

Герцог їв тепер замість трьох разів на день п'ять разів, аби як слід насолодитися майстерністю свого маленького слуги, й ніколи не висловлював невдоволення.

Дехто з найвельможніших мужів домагалися в герцога дозволу, щоб їхні слуги брали уроки в карлика на кухні, що приносило чималі гроші, бо кожен платив за день по півдуката.

Так прожив Ніс майже два роки, і тільки думка про батьків засмучувала його. Якось уранці він пішов пошукати важких ситих гусей. Роздивляючись товар, він уже кілька разів пройшовся туди-сюди. Його вигляд не лише не спричиняв тут реготу та глузувань, а й викликав у всіх повагу. Адже в ньому впізнавали знаменитого особистого кухаря герцога.

І от він побачив жінку, що сиділа аж у кінці ряду, в кутку. Вона також продавала гусей, але не розхвалювала свого товару й не закликала покупців. Підійшовши до неї, він купив трьох гусей разом із кліткою, закинув її на свої широкі плечі й рушив назад. Аж тут йому здалося дивним, що одне з гусей сиділо тихенько, зітхаючи й постогнуючи, наче людина.

– Гуска прихворіла, – сказав собі під ніс карлик, – треба швидше прикінчити її й вичинити.

Але гуска відповіла дуже чітко й голосно:

– Оце так! – вигукнув Ніс. – Вона вміє розмовляти? Ладен закластися, що вона не завжди носила це пір'я.

– Ти маєш рацію, – відповіла гуска. – Ніхто не думав, що Мімі, дочка великого Веттербока, закінчить свої дні на герцогській кухні!